Посмертні записки Браса Кубаса - Машаду де Ассіс

— Ти з глузду з’їхала!? Це було б просто божевіллям.

— Що ж тоді?..

— Тоді необхідно зробити все, щоб він відмовився від свого наміру.

— Це теж неможливо.

— Він уже дав свою згоду?

— Здається, що так.

Я підвівся, кинув капелюха на стілець і став ходити з одного кінця кімнати в інший, не знаючи що робити. Я довго міркував, але на думку не спадало нічого путнього. Врешті я підійшов до Віржилії і взяв її за руку. Дона Пласіда підійшла до вікна.

— В оцій рученьці — все моє існування, — сказав я. — Ти відповідаєш за нього. Чини так, як вважаєш за потрібне.

Віржилія знеможено махнула рукою, я пішов і сперся на столик, що стояв навпроти. Кілька секунд тривала мовчанка, було тільки чутно, як десь гавкав собака — а може, то був шум хвиль, що долинав від берега. Бачачи, що вона мовчить, я все ще дивився на неї. Віржілія втупила вниз згаслий погляд, руки зі схрещеними пальцями лежали на колінах — вираз повного відчаю. В іншому випадку, з інших причин, я, безперечно, кинувся б їй у ноги і захистив би її своїми міркуваннями та ніжністю, однак зараз треба було примусити її саму піти на самопожертву, взяти на себе відповідальність за наше спільне життя і, відповідно, залишити її без своєї опіки й піти. Саме так я і зробив.

— Я повторюю, що моє щастя в твоїх руках, — сказав я.

Віржилія хотіла затримати мене, проте я уже вийшов. Я почув, що вона розплакалася, тож маю вам сказати, що я був ладен повернутися, аби витерти їй сльози, проте я опанував себе і вийшов.

Я ніколи не скінчив би своєї оповіді, якби треба було детально описувати все, що я відчував у перші години після того, що сталося. Я не знав, що робити — вагався між між бажанням і небажанням, між співчуттям, котре мене штовхало в дім до Віржилії, та іншим почуттям — скажімо так, егоїзмом, який говорив мені: «Стій, не руш. Нехай вони самі вирішують проблему, лиши її, щоб вона сама вирішила долю свого кохання».

Гадаю, що ці два почуття мали однакову силу, однаковий запал, тож жодне не хотіло поступатися іншому остаточно. Іноді у мене з’являлось невеличке відчуття докорів сумління, мені здавалось, що я зловживав слабкістю жінки, котру кохав, і звинувачував, при цьому сам нічим не жертвував і не ризикував. Коли я вже збирався здаватися, то знову з’являлося кохання і повторювало свою егоїстичну пораду, і я лишався в нерішучості і неспокої, бажав її побачити, і боявся, що побачення з нею призведе до того, що я таки розділю відповідальність за рішення разом з нею.

Врешті знайшовши компроміс між егоїзмом і співчуттям, я вирішив піти до неї, щоби побачити її у себе вдома, тільки вдома й у присутності чоловіка, ніяк не попередивши про свій візит. Зараз, коли я це все описую, мені видається, що той компроміс був просто жартом, наругою над нею, що таке співчуття було ще однією формою егоїзму, що рішення піти і втішити Віржилію не було нічим іншим, як виявом власного самолюбства.

Отож наступного вечора я вирішив піти в гості до Лобу Невеса. Обоє були вдома, Віржилія виглядала сумною, він же був дуже веселим. Я присягаюсь, що вона відчула певне полегшення, коли наші погляди, сповнені ніжності та цікавості, перетнулися. Лобу Невес розповів мені про свої плани щодо керування провінцією, про місцеві труднощі, про сподівання, про рішення. Він був у такому піднесеному настрої! Сповнений таких надій! Віржилія сиділа біля столу і вдавала, ніби читає книжку, проте дивилася понад сторінками і час від часу шукала мій погляд — погляд, допитливий і тривожний.

— Найгірше, — раптом сказав мені Лобу Невес, — що я до цього часу не можу знайти собі секретаря!

— Секретаря?

— Так, і у мене немає жодного кандидата на цю посаду.

— Ой лишенько!

— Одна ідея є... Ви не хочете поїхати на Північ?

Я не пам’ятаю, що я йому сказав у відповідь.

— Ви заможна людина, — продовжував він — вас не особливо хвилює, що платня буде незначною. Якщо ви хочете зробити мені послугу, поїхали зі мною в якості секретаря.

У мене всередині щось ніби відскочило назад, ніби я побачив прямо перед собою змію. Я подивися прямо в обличчя Лобу Невесу, пильно, допитливо, намагаючись зрозуміти, чи не було в цьому якоїсь прихованої думки... Навіть і тіні чогось такого я не помітив... Погляд був щирим і відкритим, вираз обличчя — цілком спокійним, воно не виражало якихось бурхливих почуттів, лише спокій, приправлений радістю. Я набрав повітря в легені, не маючи сили подивитися в очі Віржилії, та я відчував, що погляд над сторінкою книги просив мене про те ж саме, і я сказав так, що напевне поїхав би. Насправді губернатор провінції і його секретар — все це було вирішення ситуації в адміністративний спосіб.

І все ж коли я виходив від них, то в мене все ще залишалися певні сумніви. Я міркував, чи я нерозважливо не поставлю під сумнів репутацію Віржилії, чи не було ще якого-небудь розумного способу поєднати інтереси держави та будиночка на вулиці Гамбоа. Я нічого не зміг придумати. Наступного дня, коли я прокинувся, я вже був морально готовим прийняти таке призначення. Опівдні зайшов слуга й повідомив, що на мене чекає у вітальні якась сеньйора, обличчя якої приховує вуаль. Я вийшов, це була моя сестра Сабіна.

— Далі так це не може тривати, — мовила вона. — Треба врешті-решт помиритися. Так наша сім’я не виживе. Ми не можемо лишатись ворогами.

— Але ж