Стара хвороба - Володимир Миколайович Верховень
Капітан з таким виглядом, ніби засоромився власної слабкості, нахмурив брови і витер хустинкою ніс і вуса:
— Хай дарує Аллах довге життя всім, хто нині живе… Постаріла людина, що поробиш…
— Юсуф-бей там?
— Так.
— Ви зараз усі йдете на похорон?
— Так, з півгодини тому під час полуденної молитви я вже відправив частину хлопців. А тепер, з вашого дозволу, поїду теж… Але до другої години ми напевно всі повернемося. Ось тільки Халіль дуже вже просився… Але тут сказати нічого, це все чутливість… Я не знаю, у вас будуть які-небудь доручення?..
Зулейха трохи подумала, а потім сказала:
— Ну, їхати, звісно. Я тільки попрошу вас зачекати мене хвилин десять.
Капітан спочатку не зрозумів і перепитав:
— То що ви, кажете, збираєтесь робити?
— Ви візьмете мене із собою.
— Вас? Як же так?
— А я хіба не друг?
Капітан насторожено посміхнувся:
— Звичайно… Хай дарує Аллах вам довгі роки життя… Але я не знаю, що на це скаже Юсуф-бей…
— Ви хочете сказати, він не дозволить?
— Ні, Аллах свідок. Ні… Він просто не хоче, щоб ви засмучувалися. Так чи так, але було б краще, якби ви залишилися… Ми самі займемося похоронною церемонією.
— Значить, ви говорите про чутливість, вживаєте такі красиві і людяні слова. Авжеж, справжній капітан судна, начальник — це ви. Але все-таки ви не маєте права забороняти мені те, що дозволили малюкові Халілю.
Кажучи це, Зулейха злегка торкнулася капітанової руки, якою той спирався на срібний набалдашник ціпка. Цей жест інколи траплявся в неї, коли вони розмовляли з лікарем. Вони обоє про це згадали і раптом заусміхались. Але на очі наверталися сльози, тому вони зрозуміли, що коли ще хоч трохи простоять отак поруч, то станеться щось страшне. Зулейха швидко спустилася трапом, а капітан повернувся на своє місце, ще раз кинувши погляд на приспущений прапор.
Зулейха, як і обіцяла, зібралася за десять хвилин. Чорного плаття у неї не знайшлося, тому вона надягла темно-синє, а на шию пов’язала чорну хустку, щоб сховати недоречний пишний комірець.
Капітан наказав морякам знову вийти з човна на палубу. Незважаючи на хвору ногу, він мав намір сам спустити Зулейху з трапа «Ташуджу», але кінець його ціпка, як на гріх, застряг у щілині між східцями. Ще мить, і він би отак — в уніформі й кашкеті — шубовснув у море. Добре, що якийсь молодий матрос вчасно нагодився — обхопив його за поперек і відвернув конфуз.
Капітан не захотів брати в човен нікого крім двох веслярів і малюка Халіля.
Зулейха йому заперечила:
— Чому? Пливімо всі разом, так буде краще.
Але капітан відмовився. Човен був надто малий. Щоб забрати решту, довелося зробити ще дві ходки.
Капітан і сам не міг збагнути, чому його так вразила смерть бідолашного лікаря. Говорив, що той був дуже старий. Його нікому було доглядати. Грошей теж у нього не виявилося. Якоюсь мірою смерть стала для нього порятунком. І про гідні похорони теж потурбувалися… Його товариші не вважали це за надмірний клопіт.
Зулейха звісила руку з човна і, зануривши пальці у воду, віддалася думкам. Старість! Хіба саме про це варто було шкодувати? Смерть у молоді літа — це свого роду випадковість. Такі смерті трапляються внаслідок невдачі або в результаті фатальних збігів. Проте їх можна уникнути. Але для інших, для старих, смерть — як довічна в’язниця, без найменшої надії вийти з неї. Тільки безвихідність. Уся гіркота полягає саме в цьому.
Утім, це не ті речі, про які можна було говорити з капітаном, і тому Зулейха лише мовчки спостерігала, як вода струменіла крізь пальці. Хоча, можливо, в основному капітан мав слушність. Він дивився на життя і смерть як звичайна людина з народу. Хай там як, але було приємно уявляти собі і розуміти, що людина, яка досягла п’ятдесяти, шістдесяти чи навіть вісімдесяти років, усім задоволена і що їй більше нема про що мріяти.
* * *
Маленький дідок у чорних окулярах і картатій шерстяній кепці, пошитій з тієї ж тканини, що і його сюртук з довгими рукавами, провів капітана і Зулейху через ринок, вузенькими вуличками повз крамниці із зачиненими віконницями. І нарешті завів у невелике приміщення, схоже на те, де зазвичай буває служитель мечеті, що визначає час намазу.
Всередині на ослоні, принесеному з кав’ярні, сидів Юсуф і розмовляв з кількома бідно вбраними чоловіками. Коли він, повернувши голову, побачив Зулейху, то радісно підхопився з місця і підійшов до неї.
Але заговорив до неї похмуро, ніби вважаючи радість зовсім недоречною.
— Навіщо ви приїхали?
— А чому б мені не приїхати?
— Вам буде недобре… Дуже засумуєте. Перш ніж піти, я звелів, щоб вам нічого навіть не говорили.
— Ваш наказ виконали, але коли я побачила, як вони збираються, то все зрозуміла.
— Краще б вам було залишитись на пароплаві. Ви вчинили нерозумно…
Коли Юсуф це говорив, у його погляді відчувався докір.
Але в той же час він не міг приховати, що йому приємно бачити Зулейху тут, поряд із собою. І, напевно, вперше з того часу, коли вони відпливли зі Стамбула, не відпускав руку дружини.
Зулейха, не кажучи ні слова, опустила очі. Вона побачила ніч, коли помер батько, побачила себе в обіймах Юсуфа, у якого від ридань здригалося все тіло. Подібне сталося з чоловіком уперше. Ця ніч — перша й остання за роки їх багатолітнього подружнього життя, коли вони в чомусь були одностайні. Здавалося, що зараз у руці, яка стискала її руку, вона відчувала залишок того теплого почуття.
У майбутнє не прозирнеш. Але вона відчувала, що того дня або ночі, коли вона страждатиме, втративши будь-яку людину, котру любила, вона шукатиме розради в цього чоловіка. Невже ці узи, що нероздільно зв’язують подружні пари і окремих людей, попри всі негаразди, — результат подібних дрібних звичок?
Зулейха не стрималася і заплакала. Юсуф подумав, що причина цих сліз — лікарева смерть. Але сам Юсуф не міг виявити свою слабкість і відразу набув непроникного вигляду:
— Не плачте, ну що ви… Усі вмирають, — сказав він і втішив її словами, що їх вона вже чула від інших і від капітана: — Він був дуже старий…
Люди, з якими перед цим розмовляв Юсуф, чекали стоячи. Юсуф назвав їм Зулейху, сказавши «це мій друг», і пояснив:
— Вона дуже любила покійного, не витримала, приїхала на похорон.
Старий у кепці сприйняв це як
