Стара хвороба - Володимир Миколайович Верховень

Але для Зулейхи ці люди нічого не важили. Вона, як мисливець у засідці, зірко пантрувала за гостями і була напоготові, ладна миттєво скрутити шию кожному, хто наважиться підвести голову.

Юсуфа цієї ночі неможливо було впізнати. Раніше він і в кращі часи тримався подалі від такого стовпотворіння, поводився з дружиною відчужено й холодно. Проте цього вечора так розсипався в компліментах Зулейсі, що утер носа навіть бувалим салонним кавалерам, пурхав навколо неї, немов метелик.

Зулейха у відповідь змушена була виявляти таку ж прихильність до нього, і всю ніч — незрозуміло чому — вони обоє грали роль закоханого подружжя. Зулейха навіть помітила, як кілька разів мимоволі окликнула Юсуфа на ім’я.

Завдяки такій поведінці Зулейха цього вечора могла видатися зіркою відомого фільму. Вона відчувала, що стала володаркою становища: своїми продуманими і сповненими гідності рухами, привертаючи погляди коштовностями, що виблискували в світлі електричних ламп, і сліпучою усмішкою, вона перетворювала присутніх на купку непримітних статистів.

Зулейха гостро, з викликом дивилася в очі тих, що мали сміливість витріщатися на неї, і не відверталася, аж доки ті самі відводили погляд.

Зараз вони могли говорити будь-що, навіть називати її безсоромною і аморальною нахабницею. Але слабкою, боязкою і сповненою благання про милість — ніколи!

Серед здивованих її поведінкою був і її дядько. Проте Шевкет-бей уважав, що вона поводиться ненатурально, майже неприродно, і поглядав на племінницю з деякою тривогою.

Дівчинка-школярка, що була цього вечора найневиннішим створінням у натовпі, не подумавши, допустилася нетактовності і якоїсь миті мало все не зіпсувала.

Схопивши зі столу газету, що лежала там, вона перебігла її очима, і раптом сповістила:

— Ой, по дорозі в Халкапинар розбився автомобіль… Одна жінка дістала поранення.

Молода жінка, що розповідала про виставку в Ізмірі, раптом затнулася, відтак і решта припинили світську балаканину і втупили очі хто прямо перед собою, хто в стелю, а хто у вікно на темну вулицю. Господар будинку вдавано закашлявся. Шевкет-бей узяв зі столу малюнок і почав його пильно вивчати.

Зулейха сказала спокійно і трохи сумно:

— Останнім часом так почастішали аварії на дорогах, — і спитала: — Бідолашна жінка загинула?

Дівчинка густо почервоніла і, схиливши голову, затинаючись, відповіла:

— Ні, ханим, рани виявилися зовсім легкими…

— Якщо людина не вмерла, то рани не важливі, — сказала Зулейха і замовкла.

Серед гостей був самовпевнений молодик, справжній зразок донжуана. Зулейха з його розмови, поглядів і поведінки зрозуміла, що він мав її за легковійну жінку.

Улучивши хвилинку, коли вони залишилися наодинці, він спитав, чи надовго Зулейха затримається в Ізмірі, і, діставши відповідь «на день-два», скинув бровами й промовив: «Шкода». Зулейха про себе продовжила його думку: «Шкода… Якби ви залишилися ще, ми б з вами знайшли нагоду зустрітися віч-на-віч і, можливо, покаталися б машиною».

Так чи так, її розмову з донжуаном могли витлумачити неправильно. Зулейха залишилася б цілком беззбройною і тому всі сили спрямувала на те, щоб не зустрічатися з ним поглядом і не стати заручницею спільних розмов.

Потім цей молодик завів розмову з Юсуфом, з безпардонним виглядом узяв його під руку і повів на балкон.

З місця, де вона сиділа, Зулейсі було видно, як він запропонував чоловікові сигарету і як потім у спалаху сірника Юсуф, посміхаючись, нахилився.

Хлопець, можливо, через острах на тлі Юсуфа видатися низькорослим і невиразним, сів на поруччя балкона, обхопивши рукою колону, і метляв ногами.

Зулейха не могла відвести погляд від балконних дверей.

Безперечно, цей фат дозволяє собі говорити з Юсуфом зневажливо, гадаючи, що має право поводитися з ним зверхньо і поплескувати рукою по плечу.

До цієї хвилини в Зулейхи навіть не промайнула думка, що вона завинила перед Юсуфом.

І коли вона лежала поранена в лікарні, і коли потім думала наодинці з собою на морі, її думки були про інше:

«Хіба ми з Юсуфом обоє не розуміли, що не можемо жити разом? Хіба з вуст судді у суспільних і правових справах в Джейхані не пролунали слова: „Ваш шлюб розірвано. Вас більше ніщо не зв’язує. Єдине, що вам потрібно, це зачекати рік“?

— Пролунали.

— Хіба з тієї миті ми не стали чужими одне одному, двома незалежними і вільними громадянами?

— Стали.

— Хіба я матиму право висловити Юсуфу своє невдоволення, якщо він раптом поїде з іншою жінкою в гори автомобілем?

— Поза всякими сумнівами — ні.

— Хіба не міг Юсуф гордо знехтувати нею, коли дізнався про скандал, і більше не вимовляти її імені?

— Міг.

— Хіба не міг він пригадати давні звичаї і помститися їй і тому чоловікові?

— Міг.

Отже, замість цього він сам вибрав поведінку, яка в голові не вкладається, і захотів знову вивести її на люди як дружину. В такому разі він свого добився».

Хоча не було жодної причини думати інакше і хоча вона мала б навіть трохи радіти Юсуфовому нещастю, який ні сіло ні впало загнав себе у безвихідь, Зулейха не могла всидіти на місці. Їй до нестями було його шкода.

Двоє чоловіків, думаючи в цю хвилину, очевидно, зовсім про інше, дивилися на море і курили, обговорюючи виноградники Ізміра чи роботу управи.

Але Зулейху знову пойняло відчуття страху. Вона ніяк не могла позбутися підозрінь, що той молодик принижує Юсуфа, дивиться на нього як на людину нижчого ґатунку, і розуміла, що не зможе стерпіти, якщо хтось його образить або щось йому зробить.

Було вже далеко за північ. Успіх виявився стовідсотковим. Але Зулейха злякалася, як би ці невідчепливі думки, що їх вона ніяк не могла викинути з голови, не викликали в неї замішання і не зіпсували все в останню мить.

Годинник вибив другу. Шевкет-бей потер очі і позіхнув.

Зулейха рвучко підхопилася на ноги.

— Ми скоро приспимо любого дядечка… — сказала вона. — Нам час іти.

І, не давши йому можливості заперечити, покликала Юсуфа.

Коли вони опинилися на вулиці, думка, що вони нарешті самі, повернула їй колишню радість і жвавість.

Лише Юсуф, уже прощаючись, допустився нетактовності — запросив дядька наступного дня оглянути «Ташуджу».

Але радість і щирість першої зустрічі не вгамували хвилювань старого дипломата. У цьому запрошенні, як і в усьому, йому ввижалися приховані наміри.

Прокинувшись наступного дня пізно вранці, Зулейха побачила на столі лист від дядька.

Шевкет-бей повідомляв, що змушений поїхати ранковим експресом до Стамбула, куди його несподівано викликав телеграмою великий султанів зять, і, звісно, дуже шкодує, що не зміг оглянути «Ташуджу», натомість запрошує племінницю приїхати до