Стара хвороба - Володимир Миколайович Верховень
Зулейха посміхнулася, бажаючи своїм спокійним поглядом і всім видом заспокоїти лікаря:
— Ефенді, чому ви так говорите? Що сталося?
Лікар роззирнувся на всі боки і, витягуючи шию з виглядом, ніби хоче зберегти страшенну таємницю, зашепотів:
— Не знаєте ви, дитя моє, не знаєте… Ці чотки незвичайні… Коли я засинаю, поклавши їх під подушку…
Зулейха заговорила тим же спокійним голосом, хоча почала відчувати незрозумілий страх:
— Що відбувається, коли ви спите, поклавши чотки під подушку?
— Я бачу уві сні Пророка… У довгій чорній джуббі,[50] з чорного бородою… Він схиляється наді мною і цілує духмяними вустами…
Коли він це говорив, з примружених очей його потекли сльози, щоки стали мокрими.
Зулейха пригадала, як одного вечора, коли вони розмовляли з Емін-беєм, він журився, що вже давно втратив віру, не цікавився Аллахом і Пророком.
Все було ясно. Коли лікар клав голову на подушку і в стані між сном і неспанням все мішалося в його голові, запах амбри проникав через вату подушки і народжував у його хворій свідомості ці видіння.
Цього дня Зулейха вийшла з каюти лікаря з поганим передчуттям і не насмілилася увійти туди ще раз. Вона, здавалося, повірила словам Юсуфа, який запевняв, що лікар одужує, і більше його не розпитувала.
Жара не спадала над Середземним морем. «Ташуджу» рухався вперед, нікуди більше не запливав. Зулейха дізнавалася про те, де вони і що там, де виднівся, немов димок, берег, від Юсуфа або від малюка Халіля.
Розділ двадцять третій
Якось уранці Зулейха прокинулась у ліжку на палубі і відчула навколо дивну тишу і спокій. Пароплав не рухався. Зулейха, не встаючи, відсунула край штори і в сутінках побачила ще не згаслий сигнальний вогник на березі біля маленького селища. Метрів за сто попереду щось чорніло. Зулейха придивилася і розпізнала в темряві човник з «Ташуджу».
Юсуф нічого не сказав напередодні увечері, хоча завжди попереджав, якщо вони збиралися заходити в порт. Було дивним, що човен подався до берега о такій годині. Це, мабуть, через проблеми, які зрозуміти дуже важко, — проблеми в гавані з карантинним пропуском.
Зулейха запнула штору і, перевернувшись на інший бік, спробувала знову заснути. Але човен усе ніяк не йшов їй з думки. Марно прокачавшись у ліжку з десять хвилин, Зулейха рішуче підвелася, накинула на себе манто, яке лежало поруч на плетеному кріслі, і вийшла з каюти.
На капітанському містку малюк Халіль про щось балакав з бородатим матросом. Маленький юнга стояв до Зулейхи спиною і не міг її бачити. Але, почувши, як йому щось схвильовано мовив бородань, повернув голову в її бік.
Зулейха жестом підкликала його до себе.
— Халілю, де ми?
— У Фетхіє, пані…
— Чого стоїмо?
— Присягаюся Аллахом, не знаю.
Було видно, що Халіль говорить неправду. Зулейха стала його розпитувати.
— Трохи раніше наш човен поплив до берега… Чому?
— Юсуф-бей на ньому поїхав, пані…
— Юсуф-бей? У такий час? Але навіщо? А хто був з ним?
— Веслярі…
— Хто ще?
— Ще пан лікар…
— Лікар теж поплив?
Халілю нічого не залишалося, як сказати правду.
— Учора вночі лікарю стало дуже кепсько… Він геть розхворівся після того, як ви лягли. Юсуф-бей до самісінького ранку не спав, сидів поряд з ним.
— А ти до них підходив?
— Він спочатку просив принести то те, то се. А потім сказав: «Хворому краще… лягайте й ви», — і відпровадив нас спати…
— А де капітан?
— Не знаю, у своїй каюті…
— Добре, а куди тоді повезли лікаря?
— У лікарню повезли…
— Він міг іти?
— Юсуф-бей спустив його в човен на руках… Він же легкий, як пушинка…
— Він був одягнений?
— Поверх ентарі було накинуте пальто… Лікар-бей…
Зулейха раптом роздратовано сказала:
— Халілю, ти все ходиш коло та навколо… Лікар-бей не помер?
Халіль завжди удавав із себе байдужого, якщо раптом йому доводилося щось приховувати.
Але цього разу маленький юнга з простотою, яка не викликала жодних сумнівів, мовив:
— Присягаюся Аллахом… Та хай я брата свого більше ніколи не побачу, якщо брешу…
Пояснення Халіля Зулейха доповнила власними припущеннями.
Отже, лікарю стало дуже погано вночі… Юсуф розхвилювався і звелів плисти до найближчої пристані, щоб відправити його до лікарні.
Ця думка її, здавалося, задовольнила. Цього ранку в повітрі чомусь відчувалася прохолода. Зулейха стояла на палубі, спершись ліктем на борт, і дивилася на селище, що розкинулося понад берегом. Коли їй це надокучило, вона спустилася вниз, довго вмивалася і вбиралася. Потім знову вийшла на палубу і сіла снідати коло таці, яку їй приніс малюк Халіль. Вода навколо була неглибока і прозора, видно було, як обіч судна снували зграйки мальків. Деякий час Зулейха розважала себе тим, що годувала рибок залишками сніданку, потім ще раз зійшла вниз, спакувала речі й валізи.
Минали година за годиною, а човен з «Ташуджу» все не повертався. Ніколи ще пароплав не здавався їй таким нудним і безрадісним. Вона подумала, що їхня подорож і справді затягнулася, і стала подумки підраховувати, коли вони прибудуть у Силіфке.
Нарешті Зулейха лягла на канапі в салоні внизу, збираючись почитати книжку, та так і заснула.
Розділ двадцять четвертий
Коли Зулейха знову прокинулася і вийшла на палубу, її очам відкрилося незвичайне видовище. Матроси, які раніше завжди ходили на борту босі і вдягнуті абияк, вирядилися в нові однострої і були в кашкетах.
Двоє з них спустилися в прив’язаний до трапа човен. Решта вишикувалися на протилежній палубі під капітанським містком.
Малюк Халіль, сівши навпочіпки, щіткою ретельно чистив брюки капітана з дерев’яною ногою. Вони теж були вбрані інакше. Зулейха раніше такими їх ніколи не бачила.
На капітані була чорна уніформа і кашкет із золотим галуном. У руці виблискував ціпок із срібним набалдашником, у начищених до дзеркального блиску черевиках зайчиками грали промені полуденного сонця. На Халілі була матроска безперечно з чужого плеча — вона була на нього велика і тому висіла мішком, рукави — закочені.
Здавалося, що Зулейху ніхто не помічає, та не встигла вона з’явитися на палубі, як усі поспішили на свої місця. Капітан одійшов від малюка Халіля і, спираючись на ціпок, пошкутильгав по навісних містках на палубу, зупинився перед Зулейхою і привітався.
Хоча він і намагався виглядати, як завжди, офіційним, було помітно, що він украй засмучений і не знає, що сказати. Зулейха спитала навпростець:
— Капітан-бею, ми втратили нашого бідолашного лікаря, так?
Капітан знов нічого не відповів. Лише показав рукою на прапор на щоглі.
