Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко
Знову булькання, майже незрозуміле, але розібрати кілька фраз Симонові Васильовичу все-таки вдалося. Він нахилився і прислухався до слів, що вилітали з вуст убивці.
— Червоний пролетар… Об’єднуйся… Капіталістів геть… Антонов-Овсієнко… Наказав… Ти повинен… Повинен… Скинути кайдани рабства, тільки убивши панів… Смерть їм… Смерть… Революція — це звільнення від національної ідеї… Петлюрівці… Не було українців… Смерть їм… Смерть…
Петлюра відсахнувся. За пагорбом усе ще тривав бій. Стрілянина розривала повітря, спалахували кулеметні черги й знову згасали. Слід ушиватися звідси, доки не прибули більшовики, інакше не минути лиха. І коли він ступив три кроки, позаду почувся стогін. Хлопець раптом отямився й зміг вичавити із себе: «Допоможіть!» Його глухуватий голос був сповнений страждання, гіркоти, туги. Якою ж жалюгідною видається людина, серце якої сповнене безнадії. Направду, краще померти, ніж втратити надію.
Симон Васильович зупинився. Йому спав на думку каліка, що лежав у колисці: такий же красивий з лиця, однак чистий духом. І тоді він знову почув благання: «Допоможіть!» Це було не просто слово — це було бажання відстрочити вирок. Петлюра зупинився. Він не бажав обертатися, бо знав, що тоді не зможе піти. Тому голова Директорії знову завмер, як тоді, на пагорбі, ніби хотів стати таким само нерухомим, як камінь.
— Допоможіть! — знову почувся хрипкий крик.
Симон Васильович намагався не звертати уваги — якого біса, адже ця людина три хвилини тому хотіла вбити його, тож навіщо її рятувати? Так, добро завжди твориться за допомогою нелогічних вчинків, але навіщо йому це робити, якщо ось-ось прийдуть червоні і всіх уб’ють? Петлюра не рухався. Він завмер, навіть намагався іноді не дихати, нібито саме життя не впізнало в ньому живого і йому не довелося б ухвалювати важке рішення.
— Допоможіть! — надривно, ніби ріжуть плоть.
Гуркіт війни чувся фоном. Іржання коней і свист паровоза. Землетрус від чергового вибуху. Петлюра стиснув губи. Ні, якщо тільки він піддасться на цю слабкість — усе пропаде. Йому потрібно бути сильним. Треба просто піти й залишити цього молодого більшовика вмирати, тому що основний принцип життя — це відплата. І якщо той бажав убити його, то нехай сам і здохне. Симон Васильович заледве ступив крок. «Бодай ти пропав, невже я повинен проявляти співчуття, коли всі проявляють жорстокість?» Він зробив іще один крок — цього разу впевненіше. Адже якщо поміркувати, то лише непримиренністю до ворогів можна досягти переможного кінця. Ось подивіться на більшовиків — вони ладні шкуру здирати з живих, тільки б заснувати своє безглузде царство рівноправ’я. Напевно, тільки так і можливо в ці страшні години бути непроникною стіною, байдужою до всього людського.
— Так, тільки так і треба, — раптом, щоб себе підбадьорити, промовив Петлюра.
Він уже далеченько відійшов, залишивши позаду вмираючого більшовика, як залишають у глибині пам’яті події, яких хочуть позбутися. «Бути жорстоким — значить бути переможцем». Тільки в цьому єдина правда буття. Симон Васильович підбадьорився. Ось вона — мить торжества! Таким потрібно бути й надалі — вичавити із себе все зайве і йти до тріумфу. Петлюра сміливо крокував, спрямувавши погляд уперед. Його очі, сповнені льоду гордості, дивилися на пагорб, який він намагався обійти. Вибухи і стрілянина майже припинилися, а це означало, що атаку відбито. І тепер, коли Симон Васильович перебував під Києвом, залишився всього один крок, — і він знову опиниться на Софійській площі, дасть наказ знайти кожного, хто допомагав тоталітарному режиму, а потім приставити до стінки, адже милість — тільки в Бога. Якщо можна тільки так перемогти — нехай це станеться! Він зробить усе, щоб придушити будь-яке інакодумство, бо в темні часи не можна бути двоєдушним.
Петлюра йшов, натхненний своїми думками, адже він уже відчував наближення переможного кривавого дня. Але тут, як буває, коли не чекаєш на біду, Симон Васильович раптом послизнувся, безглуздо замахав руками і впав у калюжу. Це сталося так несподівано, що він не встиг зреагувати, тільки підставив долоні, зануривши їх у холодну каламутну воду; тисяча бризок ударила йому в обличчя. Падіння умить протверезило Симона Васильовича. Він лежав по вуха у воді, але не бажав підніматися, тому що зненацька подумав, що у вмиранні є своя принадність, особливе почуття пізнання буття — коли людина перебуває на тонкій грані існування, то це існування відчувається набагато гостріше.
І тоді, коли йому забракло кисню, Петлюра, щоб не наковтатися мерзенної рідини, затримав подих і лежав, заплющивши очі, терпів. Йому раптом стало дуже затишно в цій крижаній, наповненій крихітними шматочками замерзлої землі рідині. Не було бажання ні вставати, ні бігти, але в холодному розчині збаламученої сніжно-крижаної маси він зрозумів, що справа, яка рухає людиною, і є основою буття; вічність духу — понад вічністю тіла. І якщо він зараз почне жорстоко карати своїх ворогів, то кривавий спадок незмінно позначиться на майбутньому. Невже він уподібниться звіру? Як там казав каліка: «Не Авраам приніс у жертву Ісаака, а сам Ісаак приніс у жертву себе, погодившись померти від ножа в батьковій руці». То, може, краще піти іншим шляхом: зберегти людяність, яка і є світлом душі людської? Яким же дурним і пихатим він був іще хвилину тому! Петлюра хотів було хитнути головою, та зрозумів, що він усе ще лежить у воді. Тоді, зібравши всі свої сили, напруживши всі м’язи, ніби вони зривали стопудовий граніт, піднявся й побрів на допомогу вмираючому червоноармійцеві. Але сильний вітер встиг схопити деякі крапельки, ніби хотів пограти з ними, і підкидав їх у повітря, як діти кидають паперові літачки, сподіваючись, що вони пурхнуть у небеса; і водяні кульки падали на спину Симона Васильовича, залишаючи на його шинелі дюжину сірих промоклих цяточок, схожих на решето глибоких кульових ран.
Від автора
Мені, народженому в Радянському Союзі, тривалий час ім’я Симона Петлюри ні про що не говорило. Радянська історія відводила йому роль лиходія. З такою байдужістю я прожив довгі роки, напевно, як і багато мешканців України, які до Симона Васильовича не мають особливого інтересу. Байдужість і злість до Петлюри — ось головне досягнення радянської, а потім уже й російської пропаганди. Якось я задумався, чому таким чорним кольором забарвлений його силует, чому слово «петлюрівець» має негативний відтінок, чому радянсько-російська влада так його ненавидить? Навіть Володимир Путін висловився про Петлюру негативно, назвавши його «людиною нацистських поглядів, антисемітом, який винищував євреїв під час війни». І тоді я почав читати про