Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко

спричинили внутрішні суперечки. 4 листопада в Жмеринці відбулася нарада за участю представників урядів Директорії У.Н.Р. і Диктатури З.У.Н.Р. Зрештою командування Української Галицької армії, Мирон Тарнавський, Альфред Шаманек і Альфонс Ерле, не спитавши згоди або поради у Євгена Петрушевича, самовільно підписало сепаратний Зятківській договір із командуванням білих. Це сталося саме тоді, коли, як і передбачав Петлюра, Біла армія ось-ось мала бути остаточно ліквідована армією більшовиків. Ситуація погіршувалася через те, що відразу після підписання цього договору війська генерала Антона Денікіна, користуючись нагодою, почали наступ на позиції військ У.Н.Р., змусивши їх відступити, адже ділянки фронту, контро­льовані галичанами, залишилися без прикриття. 9 листопада в Кам’янці-Подільському Петлюра скликав спільне засідання Директорії та уряду для обговорення питання про зраду частини галичан. 15 листопада тріумвірат розпався — Швець і Макаренко виїхали за кордон, Директорію одноосібно очолив Петлюра. Петрушевич видав наказ заарештувати Тарнавського. Але договір з білогвардійцями після перегляду умов в Одесі 17 листопада був офіційно підписаний — УГА відтепер підкорялася Білій армії. 4 грудня 1919 року делегація З.У.Н.Р. на чолі зі Степаном Вітвицьким оголосила про розрив Акту Злуки в односторонньому порядку. Петлюрі нічого не залишалось, як 6 грудня виїхати у Варшаву для організації воєнно-політичного союзу з Польщею проти більшовицької Росії.

Ще одна значуща віха в історії тих років — Зимові походи. 5 грудня Головний отаман віддав наказ про Перший зимовий похід. Тоді в тил більшовиків і денікінців було перекинуто близько 5000 солдатів. До складу південної колони отамана Михайла Омеляновича-Павленка увійшла Запорізька дивізія, 3-й кінний полк і штаб армії, до складу північної колони отамана Юрія Тютюнника — Київська й Волинська дивізії. Колони рухалися різними маршрутами, деморалізувавши Червону армію.

За оцінками військових істориків, Перший зимовий похід став героїчною сторінкою військового мистецтва, під час якого українська армія вперше вдало застосувала партизанські методи боротьби з численними ворогами. Досягнута головна мета — збережена армія У.Н.Р. Стратегічне значення Зимового походу можна коротко звести до таких пунктів:

— Армія, якій загрожувало повне знищення, не тільки була збережена, а й виконала завдання командування; дух війська, пригноблений невдачами осені 1919 року, знову піднявся.

— Зимовий похід прискорив ліквідацію Добровольчої армії Денікіна.

— Завдяки Зимовому походу в українській державності не було перерви між роками 1919-м і 1920-м. Елементи державності — влада, населення, територія — усі ці 5 місяців були підпорядковані Українській Народній Республіці. У різний час у різних місцях — але всі на території України.

— Зимовий похід дав змогу українській делегації у Варшаві вимогливіше ставитися до польського партнерства.

— Зимовий похід спричинився до значного підйому національної свідомості серед широких мас українського населення.

— Цей підйом національної свідомості був таким потужним, що більшовикам довелося змінити тактику. У 1919 році вони йшли в Україну як «інтернаціоналісти» — знищували портрети Шевченка, українську мову вважали ознакою контрреволюції. Натомість у 1920 році нарком військових справ видав свій відомий декрет, у якому наказував зовсім інакше ставитися до українського населення. Власне, з цього часу починається НЕП, який вів до українізації. Більшовики побачили, що потрібні інші методи боротьби, ніж заборона і знищення. Ослаб­лення тиску на українців у результаті спричинилося до спонтанного розвитку української культури, що відомий як українське відродження 20-х років, відтак — Розстріляне відродження.

— Зимовий похід започаткував традиції української збройної боротьби в тилу ворога, які за чверть століття воскресали в справах і чинах Української повстанської армії.

21 квітня 1920 року Симон Петлюра від імені У.Н.Р. уклав договір з Польщею про спільні дії проти радянських військ. Його уряд зобов’язувався, в обмін на визнання, надавати допомогу полякам у боротьбі з більшовиками. Умови договору виявилися вкрай важкими — У.Н.Р. погодилася на встановлення кордону між Польщею та Україною по річці Збруч, таким чином визнавши входження Галичини й Волині до складу Польщі. Союз із Петлюрою давав можливість полякам значно поліпшити свої стратегічні позиції, розгорнути наступ в Україні. 7 травня поляки зайняли Київ, потім — плацдарми на лівому березі Дніпра. Однак у результаті Київської операції Червоної армії в другій половині травня польські війська були змушені почати відступ до Дністра. Відтак у ході Новоград-Волинської і Рівненської операцій (червень — липень) червоні завдали поразки польським військам та петлюрівським загонам і вийшли на підступи до Любліна та Львова, але не змогли підпорядкувати Львів і в серпні були змушені відступити. 18 жовт­ня, після укладення перемир’я Росії з Польщею, бойові дії на південно-західному напрямку припинилися.

Уряд У.Н.Р. після угоди поляків із червоними був змушений покинути Україну. Однак Петлюра не здався. Восени 1921 року планувалося вторгнення на територію УРСР для «всенародного повстання проти більшовиків». Для цього у Львові був створений повстанський штаб, який очолив генерал Тютюнник. Уряди Польщі та Франції запевнили Петлюру і Тютюнника, що в разі першого успіху вони готові спрямувати в Україну свої регулярні війська. Утім, співробітникам ВЧК вдалося дізнатися про це. У результаті в листопаді 1921 року червоні під командуванням Віталія Примакова і Григорія Котовського в Житомирській області завдали нищівної поразки учасникам визвольного рейду.

Радянський уряд висловив Польщі рішучий протест, посилаючись на положення Ризького мирного договору. У зв’язку з цим керівництво Польщі відмовило Петлюрі в підтримці його діяльності проти УРСР. У 1923 році Кремль зажадав від польських властей видати Петлюру, тому він переїхав до Угорщини, потім до Австрії, Швейцарії і в жовтні 1924 року — до Франції. Сім’я Петлюри жила в спартанських умовах, тулилася в невеликій кімнатці готелю. Відомі листи Симона Васильовича до дочки Лесі, коли вона з мамою перебувала в Польщі, а він мусив виїхати. У цих листах він питає про теплі речі та про інші побутові дрібниці. Згодом родина возз’єдналася.

Напередодні своєї смерті Петлюра знову почав вести переговори з поляками, адже до влади у Варшаві повернувся його давній знайомий Юзеф Пілсудський. Мета переговорів була зрозумілою — новий наступ українських військ із території Польщі на УРСР.

Однак 25 травня 1926 року в Парижі Самуїл Шварцбард, уродженець міста Ізмаїла, убив Петлюру. Згідно з деякими джерелами, убивця був анархістом, особисто знайомим із Нестором Махном, з яким напередодні він навіть спробував поділитися своїми планами. Шварцбард заявив, що вбивство було тільки актом помсти за єврейські погроми 1918—1920 рр. в Україні. Згідно зі свідченнями, він підійшов до Петлюри й запитав, як його звуть, а потім вистрілив у нього кілька разів.

Суд перетворився зі звинувачення вбивці на звинувачення жертви. Більшовикам важливо було не тільки вбити Петлюру, а й максимально заплямувати його ім’я, приписавши йому єврейські погроми. Важливим було скомпрометувати лідера боротьби за незалежність України. Так, це були темні часи, коли правила бал «отаманщина», а погроми чинили не лише анархісти, а й ті ж більшовики та білі. У 1919 році Петлюра видав щонайменше п’ять указів, якими заборонялися єврейські погроми. Ба