Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко

— Моєї безпорадності? — перепитав хлопець.

— Ну… Що слова… Не просто слова, — розгублено мовив Симон Васильович.

Хлопець схвально хмикнув і подивився на батька. Той скорчив незадоволене обличчя, але підкорився — підійшов і почав розв’язувати пелену, в яку був закутаний його син. Знадобилося всього кілька хвилин, щоб розмотати ганчірки на грудях, і тоді перед Петлюрою постала дивовижна картина: там, де в людини повинні бути руки, виявилися рожеві обрубки з кількома маленькими подобами пальців на кінці. Хлопець уважно стежив за виразом очей українського командира, немов хотів розгледіти там тіні співчуття й жалю. Але замість цього Симон Васильович зробив крок і простягнув руку. Коли пальці Петлюри торкнулися злегка червонуватої плоті хлопця, коли він відчув легке тепло його шкіри — Симона Васильовича ніби пройняло струмом. Він затремтів, наче блискавка пробила його з голови до ніг. Отже, усе правда! Хлопець, мученик від народження, не втратив жагу до життя і тепер мовить про те, що дух перемагає плоть!

Симон Васильович відступив. Його обличчя набуло рис смирення і спокою. Він дивився на хлопця, немов перед ним був Ісус Христос. «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я відсвіжу вас»[31]. Лик хлопця раптом засяяв в очах Петлюри, ніби й справді перед ним лежить не покалічений підліток, а месія. У голові все перевернулося, ніби він сам опинився в шкурі цього нещасного тілом, але щасливого душею. І тоді, сповнений світла, сяючий, немов лик святого, хлопець усміхнувся і легенько хитнув головою, неначе благословляв того, хто прийшов, у добру путь. І не лишилося більше сумнівів, адже вони, наче сухий вітер, висушують людину, а зараз груди Петлюри були наповнені водними просторами, ніби сам океан вмістився в його плоті.

Симон Васильович востаннє глянув на хлопця, кивнув у відповідь і вийшов з хати. Свіже повітря огорнуло його пеленою, сонце занурило в потоки тепла — день здавався прозорим і ніжним. І так захотілося жити! Продовжити існування свого тіла; помічати плин думок у голові; бути в колі сім’ї. Як же людина влаштована примітивно й водночас складно: потрібні їй лише дрібниці — двоє-троє близьких людей, яких хочеться бачити й торкатися; їжа, щоб підтримувати життєвий вогник; надія, що дає сенс існуванню. Як мало й багато нам потрібно! Петлюра вдихнув свіже повітря, хитнув головою, ніби скидав з неї пута страху, і пішов до поїзда.

Було помітно, що той уже готовий до відправлення — солдати метушилися, шукали голову Директорії. А він ішов повільною, упевненою ходою — так, як ішов тоді, коли вирвався з воріт Лук’янівської в’язниці, перед самим повстанням проти гетьмана. Тоді здавалося, що світ тріщить під ногами в монархічного ладу Скоропадського, і варто тільки зачепити його пальцем — усе розвалиться. Та потім, пізнавши сто падінь, Петлюра сам перетворився на мотлох. Саме так він себе відчував уранці цього дня. Але тепер він знову підбадьорився, ніби мрець у могилі ожив, і Лазар вийшов. Крок, крок — що тепер може зламати його? Крок, крок — тільки смерть може зупинити його. Крок, крок — бережіться вороги!

Симон Васильович мов пурхав над землею, піднятий силою свого воскреслого духа. Але коли він поставив ногу на сходинку вагона, у дверях з’явився його ад’ютант, який тремтячими руками тримав аркуш паперу. Блідий, наче побілена стіна, він простягнув його Петлюрі. Там були кілька рядків машинописного друку:

«У Кам’янець-Подільському повстання лівих партій! Трудовий комітет закликає приєднатися до російських братів-більшовиків, а Петлюру розстріляти. Терміново потрібно діяти!»

Поблизу річки Ірпінь на невеликому пагорбі зеленіла трава. Вона мала такий насичений колір, що здавалося, ніби хтось дбайливою рукою пофарбував траву густою фарбою, яка знищила всі залишки зимової сірості. Густа трав’яна чуприна покрила узгір’я і спуск до води; і навіть маленька стежинка так заросла, що її ледве можна було помітити. Така буйна флора була невластивою середині березня 1919 року.

Неподалік від річки стояли українські бійці, розвантажували віз із ящиками, заносили провіант під навіс, натягнутий у тіні дерев. Січові стрільці після двадцяти днів відпочинку зробили несподіваний для червоних кидок — 18 березня Петлюра пішов на Київ. Основні сили більшовиків стояли в Жмеринці, далеко від столиці, тому наступ був успішним. Республіканці захопили Коростень, Новоград-Волинський, Житомир — пройшли з боями майже 200 миль. І ось тепер вони опинилися недалеко від Великого міста, а в більшовиків не було резерву, щоб відбитися від українців.

Симон Васильович вийшов з намету, щоб подивитися, що відбувається в таборі. Після повстання лівих партій, — яке, однак, швидко вдалося придушити, — становище погіршилося. Весь запал у соратників Петлюри зник так швидко, як і бажання боротися. Навесні багато хто виїжджав з У.Н.Р. за кордон — Шаповал, Винниченко, Грушевський. Виголошувати полум’яні революційні промови легше, ніж цю революцію захистити. Зрадили, виявили малодушність, утекли — віддали Україну на поталу червоним. Хто зміг подолати свою слабкість і стати над своїм страхом? Хто не піддався жовчі розчарування і страху за своє життя? Чи багато таких?

Симон Васильович пройшовся між рядами возів, подивився, у якому стані машини, поговорив з начштабу Мельником, який зміг зібрати 12 тисяч багнетів для походу на Київ. Важкі думки обсіли голову Петлюри — він хвилювався за Ольгу й Лесю. Уже третій день не було від них звісток — як вони там? У теплі чи ні? Чи здорові й ситі? Чи живі? Петлюру терзали докори сумління — замість того, щоб вивезти сім’ю до Європи, у безпечне місце, він залишився в Україні. Це двояке почуття роздирало його, і він не міг визначитися, що для нього важливіше: незалежність країни чи поклик інстинкту батька вберегти своїх рідних?

Щоб якось відволіктися, Симон Васильович вийшов на пагорб, з якого було чудово видно річку й передмістя Києва. Він сів на камінь, дістав аркуш паперу, олівець і почав писати:

«Необхідно в цей час — переходовий — утримати політично-державну рівновагу і не робити нерозважливих кроків, які мали би дуже зле вплинути на нашу державність. Отже, зважаючи на внутрішню і закордонну ситуацію, проводити політику так, щоб зберегти перш за все наше майно, на яке знайдеться чимало охочих. В зв’язку з цим точно треба придержуватись такої лінії: Верховний Уряд У.Н.Р.