Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко
Судіть самі: березневий похід на Київ виявився невдалим, більшовики підтягнули резерви, війська У.Н.Р. змушені були відступити. Петлюра сподівався на розпад Червоної армії, особливо коли до українців перейшла російська Тульська бригада. Тому було знову створено лівий уряд, куди увійшли партії УСДРП і УПСР, проте він не поспішав виконувати вимоги про підконтрольність Директорії Раді міністрів. На ту пору саме Симон Васильович залишався найвпливовішим, найпопулярнішим політиком, вождем України. Тим часом зі складу Директорії вийшли майже всі учасники, залишилися тільки Макаренко і Петрушевич у Галичині.
Петлюра риторично запитував у лівих: «Що робити з Україною? Ситуація складна, ми тупцюємо на місці й нічого не робимо». Проблема в тому, що в У.Н.Р. не було надійного тилу, а фронт без тилу не міг існувати. У ці весняні дні стало зрозуміло — в армії катастрофа. Практично не було поставок озброєння, боєприпасів, амуніції, медикаментів. Усі сусіди не так хотіли торгувати з Українською республікою, як бажали захопити бодай частину її території. Україна опинилася в щільному оточенні ворогів.
9 травня було оголошено новий склад лівого кабінету Бориса Мартоса. Ключові посади обійняли соціал-демократи. За два дні відбулася військова нарада, на якій кожен пропонував своє — хто рекомендував удертися до Галичини й там залишитися, хто вимагав примиритися з Польщею, а ліві знову заговорили про Трудові ради. У той же час праві в стані українців залишилися незадоволеними. 12 травня Петлюра звернувся з декларацією до народу, закликав спиратися на власні сили й публічно відмовився від співпраці з Антантою, яка так нічим і не допомогла українцям — французькі війська залишили Одесу.
Уся республіка в середині 1919 року — це Поділля й Волинь, найбільш відсталі повіти, де про будь-яку промисловість не було й гадки. Доходило до того, що Петлюра звертався до Червоного хреста з проханням про медикаменти для мешканців та армії, але так нічого й не отримав.
Внутрішня історія Директорії також сповнена трагізму: конкуренція, протиріччя, навіть постійні заколоти — усе це руйнувало республіку в той час, коли необхідна була віра, щоб не покидати боротьбу. Так, наприкінці травня 1919 року заколот учинив отаман Оскілко. Начальник контррозвідки У.Н.Р. Микола Чеботарів вчасно розкрив змову й доповів Петлюрі. Але в ніч на 29 травня отаман Оскілко зважився на відчайдушний крок — він заарештував прем’єр-міністра Мартоса та його міністрів і проголосив себе «Головнокомандуючим усіма збройними силами Наддніпрянської України». У своєму зверненні отаман обіцяв установити порядок, пояснюючи причини поразки на фронті «зрадою лівих соціалістів». Оскілко уявляв себе в ролі рятівника і прагнув усунути Петлюру від керівництва. Бунтар відправив у ставку Головного отамана на станцію Здолбунів сотню своїх поплічників, які повинні були заарештувати Петлюру. Але ті наказ не виконали — вистачило тільки невеликого загону з особистої охорони Симона Васильовича, щоб відбитися від оскілківців. Сам бунтівник у паніці втік через польську лінію фронту.
А ці події тривалий час були незрозумілими багатьом українським патріотам, які читали про них уже через багато десятиліть. Ідеться про те, що 9 червня в Проскурові була розкрита нова змова на чолі з полковником Болбочаном. Ще після першої змови й арешту (полковник здавав позиції червоним майже без бою) Болбочана вислали до Галичини. Цього разу нитки вели до уряду З.У.Н.Р. Серед змовників були лідери карликових партій, які не брали участі в розподілі влади — «самостійники», народні республіканці, хлібороби-демократи та інші. Також «засвітилися» колишній гетьманець В’ячеслав Липинський, колишній директор Опанас Андрієвський та екс-міністр Кость Мацієвич. Вони переконали Болбочана, що Петлюра безпорадний і війська одразу ж виступлять проти нього. Як тільки Запорізький корпус прибув у розташування військ Петлюри, був розроблений план перевороту. Організатори змови зустрілися з прем’єром Мартосом і ультимативно запропонували Петлюрі відмовитися від поста Головного отамана, передавши командування Болбочану. Ще одна делегація від козаків і семи командирів Запорізького корпусу звернулася до Петлюри з вимогою відновити Болбочана на посаді командира корпусу. Але Петлюра категорично відмовився. Як наслідок, деякі командири полків Запорізького корпусу вирішили проігнорувати наказ Петлюри й обрали своїм командиром Болбочана, переконавши державного інспектора корпусу погодитися на це призначення. Болбочан прийняв командування корпусом, провів огляд і заарештував законного командувача Сальського. Планувався й арешт Петлюри. У ніч на 10 червня Симон Васильович оголосив Болбочана поза законом і наказав заарештувати. Невеликий загін полку імені Дорошенка швидко це зробив. Наступного дня на станції Чорний острів відбувся суд, який засудив Болбочана до розстрілу. Голова петлюрівської охранки Чеботарів особисто застрелив бунтівника-полковника. Решта учасників змови зникла. Одне слово, цей вердикт виявився наслідком низки змов і заколотів. Можна лише припустити, що якби Оскілко не підняв бунт, то вирок Болбочану не був би таким суворим. Однак і сам полковник піддався на умовляння бунтівників, які прагнули тільки одного — скинути Петлюру.
Усі ці події — лише невелика частина того, що коїлося в ті роки. Українська республіка потерпала як від внутрішніх ворогів, так і від зовнішніх. Про єдність не було й мови. Навіть на порозі катастрофи, коли від держави залишилися крихти, демократичний уряд і політичне оточення примудрялися сваритись. Така вона, українська демократія! Більшовики наступали, і станом на 25 травня Директорія контролювала всього кілька десятків кілометрів залізниці біля станції Броди. Наприкінці травня 1919 року зв’язок головнокомандувача У.Н.Р. з республіканськими частинами увірвався.
Дезорганізоване військо під ударами червоних розділилося на п’ять частин і намагалося пробитися з оточення. Це кінець, який здавався неминучим. У період тотальної кризи і практично знищення демократичної України з’явився новий герой — Василь Тютюнник, один із небагатьох військових, який вірив у справу української республіки. За ніч він розробив план прориву військ, переконавши Петлюру, що це можливо. План був такий: вийти з конфлікту з польською армією і зосередитися на боротьбі з червоними. Міністри та інші чиновники — усі вийшли з гвинтівками на фронт.
Успіх наступу 2-6 червня був приголомшливим — оточення прорвали в кількох місцях. Тисячі солдатів на чолі з полковником Олександром Удовиченком перейшли Збруч, розбили ворога, захопили Кам’янець-Подільський і увійшли глибоко в тил червоним. Це були дні самовідданості й сильного духу! Замість змов і заколоту українці рятували рештки державності.
У цей час у «червоній Україні» почалися селянські повстання. Навіть зрадник отаман Григор’єв збунтувався проти червоних, погрожуючи взяти Київ, Харків, Катеринослав. Українці вели бої з перемінним успіхом, і Петлюра на чолі об’єднаних українських збройних сил знову зайшов до Києва 30 серпня 1919 року, проте вже наступного дня під тиском білих військ Денікіна був змушений покинути місто.
Це був іще один удар по Петлюрі. Будь-який інший воєначальник уже давно б здався, як утекли всі українські революціонери, його колишні товариші. Складно уявити, який моральний тягар звалився на цю людину. Яку ж глибину віри треба мати, щоб не здатися?! Восени ситуація погіршилася — тиф і недостатня забезпеченість армії
