Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко

— Прийшов-таки. Усі приходять, — загадково сказав він.

— Так. А хто — всі? — по-дурному запитав Петлюра.

На це питання дід не відповів, а тільки махнув рукою, мовляв, ходімо за мною. Вони оминули піч, біля якої стояла дитяча колиска, збита з товстих кругляків — із високими бортами, щоб, борони Боже, дитина не скотилася і не впала на землю. Але що здивувало Симона Васильовича, то це розміри самої колиски — вона просто гігантська, немов там лежав богатир з давніх часів. Дід першим опинився біля колиски, простягнув руку й підняв покривало. Під ним лежав хлопець років вісімнадцяти. Волосся в нього було золотистим, ніби з ікони. Обличчя трохи витягнуте, ніс прямий — і ті ж блакитні, ніби два кристали, очі. І всю цю красу, всю неземну велич образу якимось просто приголомшливим чином доповнювала одна жахлива деталь — хлопець був без рук і ніг. Це відкриття мало не звалило додолу Петлюру. Він похитнувся, але вчасно схопився за борти колиски. Хлопець у ліжечку мирно спав. Він усе ще здавався дитиною, та юнацький пушок на вусах свідчив про те, що це таки парубок. Це було дивовижне видовище, яке викликало одночасно захоплення й нудоту.

— Прокидайся, сину, — прогугнявив старий.

Юнак майже миттєво розплющив очі, повернув голову й побачив незнайомця в хаті.

— Ти знову, тату? — раптом доволі грубим голосом спитав хлопець.

— Не знову, а наново, — відповів старий.

— Я ж тобі казав, просив, тату! — заголосив каліка.

— Ну, востаннє, — попросив старий.

— Ой, ну що ж ти… — знов буркнув дивний хлопець.

— Не стримався, каюсь. Нумо, синку, останній раз, і все, — наполягав дід.

— Гаразд, нехай так і буде, — погодився хлопець.

Дід задоволено хмикнув, а потім чомусь глибоко видихнув і кивнув.

— Питай, — раптом сказав хлопець, звертаючись до Петлюри.

— Що питати? — здивовано прошепотів Симон Васильович.

— Те, що тебе гризе, — продовжив юнак.

— А… Я… А втім… Я не знаю, як далі жити, — випалив Петлюра й сам здивувався тому, що сказав.

— У чому причина твоїх мук? — запитав хлопець.

Симон Васильович знову здивовано подивився на каліку, який говорив такими світськими фразами, проте, вирішивши, що, напевно, місцевий учитель зглянувся над нещасним і приходив проводити з ним заняття, трохи заспокоївся.

— Вороги обступили мене й любу мені Україну, — відповів Петлюра.

— Так, і що ж?

— Виходу немає, немов замурований я у своєму розпачі.

— А звідки береться відчай?

— Звідки? Не знаю, можливо, з роздвоєного серця.

— «Всяке царство, що розділилося саме в собі, спустіє».

— Але як уникнути цього протиріччя?

— Подивися на мене. Що ти бачиш, незнайомцю?

— Бачу каліку, що лежить від народження у своїй колисці.

— Правильно, але чому каліка не може ходити?

— Звісно, чому. Бо ніг у нього немає.

— А чому немає ніг?

— Гріх, напевно, був у роду.

— Тоді чому, якщо в роду гріх, страждає невинний?

— Закон спокути вимагає жертви.

— Правильно ти міркуєш, незнайомцю. А що найголовніше в жертві?

— Невинність, мабуть.

— Ні, своя воля і бажання. Не Авраам приніс у жертву Ісаака, а сам Ісаак приніс у жертву себе, погодившись померти від ножа в батьковій руці.

— Тоді як це зробити?

— Я — каліка тілом, а не душею. Вона здорова, тому що дух завжди зцілює тіло.

— Але ти приречений вічно лежати на одному місці!

— Здоров’я не в того, хто може ходити, а в того, хто знає, навіщо він живе.

— То що ж мені робити?

— Нехай твій дух тяжіє над плоттю, і тоді знатимеш, що для тебе є цінним.

— Але… але… але…

Симон Васильович затнувся, бо йому більше не було чого сказати. Та й хлопець, який уважно дивився на нього своїми яскраво-блакитними очима, раптом усміхнувся. Його усмішка виявилася такою щирою, ніби йому щойно повідомили радісну звістку.

— Пам’ятай одне: «Жодна людина, яка поклала руку на плуг та озирається назад, не придатна для Божого Царства»[30].

— Я… Так… Добре.

Петлюра стояв перед нещасним виродком, тіло якого було понівечене, і ніколи він не дізнається, як це — ходити босоніж по зеленій, свіжій траві або плисти в річці, поринаючи в холодні безодні. Ніколи — скільки ж страшного в цьому слові, яке звучить гірше за вічний вирок . Ошелешений, збитий з пантелику дивними словами каліки, які виражали щастя, а не страждання, Симон Васильович не міг поворухнутися. Він на секунду ніби став таким же нерухомим. Цей стан був незвичним для голови Директорії, він раптом відчув на собі всі тяготи, яких зазнає страждалець. Нарешті Петлюра поворухнувся. Він ніби не розумів, де перебуває — зробив два кроки й опинився біля колиски. Хлопець так і дивився на нього чистими очима.

— А можна…? — раптом запитав Симон Васильович.

— Що? — відповів юнак.

— Я не знаю… Мені… Напевно, мені потрібні докази, — пробелькотів Петлюра, зморщивши лоба.