Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко

— Не йди, — глухо прошепотів він.

— Не піду.

Ці слова зненацька змусили червоного командира тремтіти, наче осінній листок — в унісон зі своєю полонянкою. Тієї миті кривавий і жорстокий більшовицький лідер, який не щадив своїх ворогів, розтанув. Він збагнув, що не хоче, розумієте ви чи ні, не хоче відпускати дівчину, тому що її присутність заспокоювала його. Це усвідомлення шокувало Володимира Олександровича, і він злякався, що може таке відчувати. А як же світова революція? Як же пошуки золота Петлюри? Як же У.Н.Р., яку потрібно добити? Несподівано все з цього списку опинилося десь далеко. Йому хотілося любити, чорт забирай! Просто когось любити! Володимир Олександрович, так само як і дівчина, заціпенів, перетворився на нічного бовдура, який притискає до себе справжній скарб. Якщо вибирати головне призначення в житті людини — нехай це буде любов. Червоний командир розслабився і почав цілувати дівчину, немов хотів доторкнутися до кожної клітинки її тіла.

До ранку дівчина спала спокійно. Прокинулася вона пізно, коли сонце вже бавилося променистими плямами на стіні. Сот­ні порошинок тремтіли в повітрі, укриті золотою фарбою сонячних променів. За своїм звичаєм, дівчина накинула халатик і пішла в кабінет перевірити, чи пішов Антонов-Овсієнко на службу. Потім приходили служниця і кухарка, яка готувала сніданок. Тому дівчина, як завжди, зазирнула в кімнату й уже хотіла було йти до вбиральні, але фігура за столом зупинила її. Там сидів, опустивши голову, Володимир Олександрович. Його права рука лежала на великому білому аркуші. Телеграма! Дівчина ступила крок, підлога протяжно скрипнула старою дошкою, і чоловік здригнувся, підвів голову. Його вигляд здивував Варю — від нічного щасливця не залишилося і сліду. Володимир Олександрович злякано дивився на дівчину, наче побачив примару. Його очі покрилися плівкою жаху, незграбні лінії обличчя спотворилися.

— Нам потрібно терміново їхати, — прошепотів він.

— Що? Куди? — злякано запитала дівчина.

Вона ступила декілька кроків у бік столу й раптом помітила, що більшовик одягнений, як на парад, і в повному озброєнні.

— Що сталося?

Володимир Олександрович устав, підійшов до жінки, узяв її за руку.

— Розумієш, обставини змінилися, — сказав він.

— Які обставини? Про що ти говориш? — розхвилювалася дівчина.

— Я не можу розповісти, не можу, — прошепотів червоний командир.

Він раптом знову відчув її запах — цей тонкий звабливий аромат, який огортав його, наче дика квітка. Йому хотілося притиснути до себе полонянку, сказати, що вперше в житті зрозумів, що може кохати. Овва, кохати — як же це незвично і приємно! Чому, чому він не відчував цього раніше? Так, він безумовно кохає її — дивну дівчину з будинку розпусти.

— То чому ми повинні їхати? — запитала знову дівчина.

— Ти не зрозумієш… Це наказ… Ленін… — простягнув більшовик.

— Який Ленін? Що він? Мені страшно, Володю, — зненацька по-дитячому прошепотіла дівчина.

— Я… Навіть не знаю… Не знаю… — Володимир Олександрович зрозумів, що заплутався.

Почуття обов’язку, велика ідея звільнення всього людства від рабства — усе те, заради чого він готовий убивати і трощити черепи ворогів, — знову ожило в ньому. Скільки вже вкладено сил заради соціалістичного блага? Скільки зарито на полі бою солдатів, скільки їх лежить непохованими серед високих українських пагорбів? Усі його слабкості — золото й жінки — ніколи не вадили цій боротьбі, тому що тільки цим він і жив уже багато-багато років. Червона ідея — чи є щось більш цінне у світі? Свободу потрібно завоювати, потрібно йти по кістках тих, хто противиться. Робочий клас потребує його боротьби. То що ж робити? Куди тікати?

— Куди тікати? — раптом повторила його думки молода жінка, яка стояла перед ним.

Яка ж вона, незважаючи на переляк, гарна! Зелені очі привабливо блищать від мимовільних сліз, легкий рум’янець занепокоєння на щоках надає обличчю свіжості; долонька стискає іншу долоньку, немов два чоловічки туляться один до одного. Яка ж вона прекрасна! Яка ж солодка! Володимир Олександрович на кілька кроків відійшов від неї, ніби хотів помилуватися здалеку, — та несподівано, як буває лише в найстрашнішому сні, завив, схопив голову руками, упав на підлогу. Дівчина злякалася, відсторонилася, але більше нічого зробити не встигла. Червоний командир іще раз завив, ніби його смертельно поранили, і дістав револьвер. Вона побачила зброю і враз усе зрозуміла. Ось і настав цей час! Це могло трапитися будь-якої миті, але якась сила оберігала її.

— Мене звуть Варя, — встигла сказати дівчина в ту мить, коли пролунав постріл, і впала на підлогу, наче зламана лялька.

Червоний командир тримав револьвер тремтячими руками, не міг ані дихати, ані говорити. Відкинув зброю і знову завив, бо зрозумів — він раб Великої Ідеї Рівності. До кінця життя він до диявольського фанатизму служитиме цій ідеї, навіть якщо вона — абсолютне зло. Його звіряче виття розліталося кабінетом. Дівчина лежала в неприродній позі, і кров лилася густим струменем з її голови; дрібні яскраво-червоні крапельки кривою смугою розлетілися по речах у кімнаті — упали на підлогу, одяг на стільці, стіл, а одна крапелька навіть долетіла до того білого аркуша, який зранку лежав перед Володимиром Олександровичем. Крапля впала точнісінько в тому місці, де зазвичай ставлять останній знак пунктуації в тексті, який хочуть перервати назавжди.

«Товаришу головнокомандувачу українського фронту Антонову-Овсієнку крапка Усунути буржуазний розгул у більшовицькій армії кома вигнати дівок легкої поведінки крапка Припинити пошуки скарбниці українців крапка Усіх провокаторів розстріляти крапка Докласти всіх зусиль до піймання Петлюри та його банди під вашу особисту відповідальність». Маленька кривава крапка.

На початку березня погода видалася напрочуд теплою. Сонце гріло так, нібито зараз не початок весни, а літні спекотні місяці. Птахи відчували ранню відлигу й пурхали в блакитних