Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко
Однак цим настроєм Симон Васильович, який стояв неподалік від поїзда, не пройнявся. Солдати, щоб розім’яти ноги, повистрибували з вагонів; машиніст лаявся на локомотив з паровим двигуном, що раптом зупинився посеред поля. Паровоз зламався, випускав білуваті струмені, ніби посилав сигнали лиха. Чудова погода й символи біди — чи є щось більш несумісне? Симон Васильович зітхнув. 9 березня, вони тікають від червоних у Проскурів. Вінницю довелося здати більшовикам, частина представників лівих партій УСДПР і УПСР вирушила до Кам’янця-Подільського, а решта членів Директорії пішли за Петлюрою.
На фронті повна катастрофа. Червоні наступали, українські частини, повністю деморалізовані, тікали з поля бою. Доходило до смішного — якось дезертири намагалися напасти на вагони Директорії, щоб захопити їх і втекти від війни. Поляки наступали на Західній Волині, через що У.Н.Р. змушена була тримати на західному фронті п’ять-шість тисяч бійців. Французькі війська, що стояли в Одесі, висували вимоги про зняття з посади голови Директорії Петлюри, перехід усіх фінансів республіки під контроль Франції, возз’єднання з Денікіним і повне розчинення української республіки в новій «Великій Росії». Ці вимоги привіз генерал Греков, який проводив переговори з французьким командувачем д’Ансельмом.
Важкі думки заполонили голову Симона Васильовича. Він бродив по пагорбу, відійшов від поїзда, м’яв чоботом тьмяну траву й розмірковував, що йому робити. Усі втекли, поїхали до Європи. Уся У.Н.Р. — це тільки одна губернія, яка не в змозі навіть себе захистити. Після краху лівого уряду Петлюра був змушений призначити правий кабінет на чолі з Остапенком. Але той не справлявся — настрої в армії були революційні, ліві. Що й казати — навіть січові стрільці заявили, що готові підтримувати «радянську владу» на місцях, якщо настане довгоочікуваний порядок. Усе пішло шкереберть. Усе.
Симон Васильович хотів закричати. Господи, недарма ж Ти дав цю можливість — заволати в стражданні, ніби поранений вовк. Що ж буде з Ольгою і Лесею? А якщо їх знайдуть червоні, що з ними зроблять? Кажуть, що Антонов-Овсієнко з живих людей шкіру знімав і коханку свою застрелив, бо Ленін наказав відмовитися від буржуйських пережитків. Також ходять чутки, що червоний командир дав клятву зарубати шаблею Петлюру, а сім’ю його, дружину й дочку, заколоти багнетами, та не відразу дати померти, а розтягувати муки, щоб смерть була бажаним звільненням. «Нехай благають про пощаду, та не змилуюся!» — кажуть, волав, ніби божевільний, Антонов-Овсієнко.
Від таких важких дум серце Симона Васильовича закалатало. Він уявив, як вістря багнета простромлює тіло Ольги, як корчиться вона від болю, а Леся несамовито кричить, та допомогти їм немає змоги, тому що його понівечене тіло лежить на дорозі, а ворони клюють його плоть. Петлюру занудило, він зупинився, нахиливсь, аби віддихатися. Покинути все й вижити чи битися до кінця? Хто ще у світі ставив собі таке питання? Узявши в долоню трохи талого снігу, він обтер обличчя, щоб прохолодою повернути себе до тями. Нутро тремтіло, ніби його серце було оголене в потоках вітру. Відчай наповнив душу. Нема виходу, нема. Та й смерть — це черговий глухий кут.
Симон Васильович поплентався на ватяних ногах, не усвідомлюючи, куди йде. Ноги самі вивели на ледь видиму стежку, і за декілька хвилин він опинився біля невеликої хати-мазанки, що стояла неподалік від колії.
— Чого ти бредеш невідомо куди? — раптом почувся чийсь хрипкий голос.
Петлюра підвів голову й побачив діда в теплому потертому кожусі, який сперся на огорожу; його довга борода, здавалося, діставала колін; ніс-картоплина, товсті покручені пальці з жовтими, як яєчний порошок, нігтями. Дід виявився дуже колоритним, навіть трохи бридким — його рот скривився в такій усмішці, що здавалося, ніби обличчя вражене паралічем. Вигляд незнайомця налякав Симона Васильовича, неначе він побачив перед собою самого чорта. Але за мить Симон Васильович зустрівся поглядом з дідом і аж відсахнувся — у діда, який спочатку видався йому дуже дивним, навіть огидним з вигляду, були чисті, блакитні, ніби зимове море, очі. Цей різкий перепад — від потворності до краси — так заворожив Петлюру, що він на кілька секунд завмер.
— Чого витріщився, соколе? — запитав дід.
— Я… Та так… Нічого… — невлад відповів Симон Васильович.
— Зрозуміло. Ще один дезертир. Пожерти у мене нема, корови нема, махорка закінчилася. Тож бреди далі, бо зараз вила дістану, — пригрозив старий.
— Ні, я не дезертир, — промовив Симон Васильович.
— А хто? — здивувався дід.
— Я — ніхто, — раптом відповів Петлюра й зніяковів.
— Зрозуміло, п’яниця. Любиш у чарку заглядати? — усміхнувся старий, показавши чотири зуби в різних кутках рота.
— Теж ні, — пробурмотів голова Директорії.
— То хто ж ти?.. А втім, яка різниця, — байдуже відповів старий.
— Точно, — відповів Петлюра.
Дід зазирнув у кишеню, дістав люльку, набив її і закурив. Він смачно затягувався і випускав дим, як паровоз. Петлюра стояв і не знав, що робити — іти далі, повертатися до поїзда чи стояти тут, як бовдур. Так тривало кілька хвилин, поки старий докурив, а потім постукав люлькою по дерев’яному паркану, вибиваючи залишки попелу. Водночас він хмикав, кректав і видавав геть незрозумілі звуки.
— То ти, чоловіче, мандрівник?
— Чому ж?
— Ну, не знаєш, куди й навіщо йдеш.
— А так… Мабуть, так… Мандрівник.
— І мучишся, напевно?
— Е-е-е… Так, діду, твоя правда.
— Ну, якщо так, то ходімо. Я тобі дещо покажу.
Дід розвернувся і, не озираючись, покульгав у хату. Симон Васильович залишився на самоті, не знаючи, що йому робити. Ось старий зайшов до хати, двері глухо зачинилися. Нікого більше у дворі не було. Петлюра стояв і розгублено дивився. Нарешті, ніби сам не свій, пішов стежиною за дідом, опинився на порозі, відчинив двері й увійшов у сіни. Імла огорнула його. Симон Васильович рушив далі, знайшов навпомацки двері у світлицю, відчинив їх і відсахнувся — просто перед ним стояв чортів дід і усміхався.
