Вибрана проза - Який Церетелі

1882

Сталлю треба вдарити об кремінь, щоб викресати іскру

Сталлю треба вдарити об кремінь, щоб викресати іскру. І лише в сутінках можна побачити зорі. Такі сутінки принесли нам «казарми». Ось тоді й побачили ми справжніх синів вітчизни, подекуди заблищали іскри, з’явилися й поети, серед яких Г. Еріставі світить нам так яскраво не тому, що він сильніший за інших і талант його наділений великим блиском, а лише тому, що він був слідопитом і розвідником, тоді як інші його сучасники-поети задовольнялися, може, й сильним, але безплідним зовнішнім сяйвом. Правда, особисті радощі й горе, сміх і сльози цих останніх знаходили в декого відгук, але ніде ми не бачили сміху і стогону народного. Це щастя випало лише на долю ліри Еріставі, та й доля була прихильна до нього: його товаришів вона розкидала по різних глухих закутках, а його поселила в такій країні, де знали добре ціну людині і де молодий поет міг знайти достатньо поживи для розуму. Він жив якийсь час у Варшаві, в Польщі, і там, під впливом видатного Міцкевича та інших передових польських діячів, знайшов правильний шлях: він зрозумів, що Божий дар дістається людині не для особистого блага, а задля служіння батьківщині і що література уявляється наймогутнішою і найвитонченішою зброєю, яка загартовується правдою і яка має служити неослабно тільки інтересам вітчизни. Повернувшись у рідний край, Г. Еріставі одразу взявся до діла: почав видавати журнал «Ціскарі», відродив грузинський театр. Потрібна була воістину велетенська сила для втілення таких грандіозних задумів на той час, але молодий діяч подолав усі труднощі. І не без допомоги тодішнього намісника М. С. Воронцова, котрий прихильно ставився до нього, гідно цінував його і підтримував починання видатного грузинського патріота. Отже, Г. Еріставі подарував своїй вітчизні безсмертну скарбницю і тим самим звів собі нерукотворний пам’ятник.

Перейдемо тепер власне до творів Г. Еріставі. Що для них характерне?

Література — інтелектуальне дзеркало народу. В літературі, як у дзеркалі, має відбитися сучасність письменника з усіма її поворотами, щоб стати наочним історичним свідченням і для майбутніх поколінь. І як у дзеркалі може відбитися лиш те, що реально існує й до чого його піднесли, так само і в творах поета ми маємо побачити все, що торкнулося його серця, співзвучного серцю народу. Виходить, письменник не має права закривати очі на щоденні суспільні явища, що мають народне значення, якими б малими вони не були. Чим талановитіший поет, тим дужче він підкоряється вищеназваним умовам. Поза сумнівом, і Георгій Еріставі був саме одним із таких письменників.

Одне з найважливіших завдань літератури — викриття, а викриття буває двох видів: таврування і висміювання. Важко сказати, де більше печалі та болю. У першому випадку ми чуємо стогін і плач, що хвилює душу, — таким був, наприклад, Н. Бараташвілі, а в другому — сміх, але який сміх! У ньому може бути ще більше гіркоти... Бо ж важко дивитися на людину, яка оплакує когось із рідних чи близьких, а ще важче дивитися на неї, коли вона з просохлими вже на очах сльозами безтямно регоче. Ось таким страшним сміхом і сміявся Георгій Еріставі. Нехай мимовільно, але завжди беззастережно таврував він усе, до чого доторкався. Не було жодної галузі, жодного явища в нашому житті, яких не торкнувся б його разючий сміх. Він змальовує і життя поміщицько-дворянського класу, і становище селян, і продажність пронозливих можновладців, і легковажність тодішньої нібито освіченої інтелігенції і т. д., і т. ін. Та найбільше за всіх дістається від нього купецькій буржуазії. Тим самим Еріставі майже піввіку тому пророчо передбачив нам усю гостроту сьогоднішніх наших проблем.

Справжні сини вітчизни не тільки самі служать батьківщині, але своїм особистим прикладом інших ведуть за собою цим шляхом. У Георгія Еріставі теж були свої послідовники й наслідувачі, серед яких — і такі знамениті письменники, як його учень Зураб Антонов.

Останніми роками, коли настійні чутки про скасування кріпацтва викликали таке захоплення в молоді й у всіх передових діячів, Георгій Еріставі, здавалося, не брав участі в цій загальній радості, був чимось засмучений, і це декого наштовхувало на роздуми. Але справжня причина його суму крилася значно глибше: поет хотів бачити таке скасування кріпацтва, щоб для майбутнього не лишилися нерозв’язаними справді пекучі й морочливі проблеми, а що всі прикмети нічого доброго в цьому сенсі не провіщали, він по-своєму, зі своєю смутною усмішкою казав: «Цей брід гарний, та на жаль, може втопити...» З цим смутком він і пішов від нас за два місяці до звільнення селян.

Він виконав свій обов’язок перед вітчизною і з чистою совістю постав перед лицем уславлених предків, щоб самому стати в лави тих, чиї імена будуть безсмертні.

1884

Нотатки літературного інваліда

Ось як! Розучилися навіть перо в руках тримати!.. І не дивно: адже декілька років спливло відтоді, як я у відпустці в Аполлона! Тепер знову кличуть на дійсну службу. Дивно! Що мене вабить до того неспокійного табору перодряпів? Війни журнальної не передбачається, маневрів нема ніяких, усюди «мир та спокій, Богом даний». Літературні діячі сидять собі тишком-нишком і, не маючи кращого діла, як добровільні пастухи, доглядають череду, одночасно ганяючись за качками. Чим же я буду в такому середовищі? Абсолютно нічим! А проте нечиста сила штовхає мене, старого, до них, бодай вони крізь землю провалились! Це все витівки та підступи літературного Мефістофеля, — він мене бентежить! А коли правду сказати, то хто ж вистоїть перед спокусою фаустівського оновлення задля очікуваної Маргарити? Вирішено: віддаюся чортові й беруся за старе. Оскільки згідно з нещодавно заведеним у нашій газеті порядком кожен мусить пред’явити свою посвідку, тобто свідчення про благонадійність, у вигляді чистосердечної сповіді, то і я маю честь рекомендуватися: я старий літератор, але не талант! Не обдарований визначними здібностями, і, хвалити Бога, тим краще для мене! У наш практичний вік, коли, подібно до гамлетівського «бути чи не бути?», кожен, хто виходить на суспільну арену, ставить перед собою запитання: «бути чи здаватися?» і сам-таки його розв’язує, не задумуючись, на користь останнього, — куди мені потикатися з талантом, цим злом, що веде прямою дорогою до самісінької прірви?

Справжній талант не потребує ніяких присмак і тому часто обдає