Вибрана проза - Який Церетелі

як на приклади, посилався на грецьку царівну Єлену, на святу Ольгу, на Ядвігу польську, а потім урочисто закінчив свою думку такими словами: «І навіщо нам далеко ходити? Чи не цариця Тамара поширила в Грузії християнство?» Як бачите, шановний автор переплутав четверте століття з дванадцятим, сплутав св. Ніну з Тамарою й промахнувся на вісім сторіч. Та це було, повторюємо, півсторіччя тому: відтоді чимало витрачено коли не моральних і розумових, то принаймні матеріальних сил на вивчення Кавказу, Закавказького краю та їхніх мешканців, а тому тим більш дивним здається нам існування таких учених спеціалістів, які, видаючи себе за авторитети з кавказознавства, по суті, схожі на «калік подорожніх», що розповідають розжирілим і змученим безсонням купчихам казки про святі місця, про самоцвіти, про гідру-звіра, про трубний голос, Білу Арапію, царя Соломона і т. ін., і т. ін. До цієї категорії вчених цілком можна віднести й автора статті про грузинів, надрукованої в № 19 поважної газети «Кавказ». Як видно, йому дуже хочеться перетворити всіх грузинів на Іванів Безпам’ятних. За його словами, їх ніколи не існувало раніше, а в XI сторіччі раптом з’явилися — невідомо звідки та як — у тодішній Вірменії, тобто в сучасній Грузії, вигнали арабів, підкорили сусідні землі, закріпилися, протримались близько двох сторіч, а потім знову раптом зникли, і тільки жменька їх притулилася в деяких редакціях місцевих газет, щоб звідти, через свою незрілість і недоумство, турбувати вітчизняних Лессежів та Бісмарків.

На підтвердження всього цього він посилається на арабського нібито історика Якута, котрий, треба гадати, швидше був казкар, аніж історик, бо така поява й зникнення народу схожа на розділ «Шехеразади». Ще дивнішим з боку автора вищеназваної статті є запевнення, що про грузинів начебто не згадує жоден зі стародавніх письменників. Цікаво знати, кого він має на увазі зі стародавніх письменників? Коли він має на думці Сінеуса і Трувора, цих доблесних лицарів, котрі, мабуть, і писати не вміли, то він, певно, має слушність; та коли має на увазі грецьких, римських, арабських, вірменських та ін. письменників, то тяжко помиляється... Щоб вивести його з дивного й вельми двозначного стану, ми, так уже тому й бути, шепнемо йому на вушко таке:

1. Колхіда, Іверія та Албанія з ріками Фазіс (Ріоні), Кірус (Кура), Аргус (Арагві) та ін. були відомі класичним письменникам. До того ж жителі цих країн: мосхі, тобели, колхі та ін., відомі Геродоту, Страбону та ін., за подальшими дослідженнями Услара, Гана, Броссе, Чубінова та інших, вважаються родоначальниками теперішніх грузинів.

2. Ті ж таки стародавні письменники засвідчують, що міста: Сурам, Шоропані та Фазіс були центрами торгівлі Іверії з Індією.

3. За їхніми ж переконаннями, в цих народів іверського племені існували таблиці з написом на позначення напрямку шляху.

4. За свідченням Ріттера, картографію колхі знали раніше за греків.

5. Услар вважає грузинів аборигенами, доводячи, що вони жили тут іще в доісторичні часи.

6. Вірменський письменник Мойсей Хоранський у V сторіччі дає такі самі назви грузинам, під якими вони відомі тепер. Він же говорить, що в V сторіччі грузинські царі мали регулярне військо, так зване «сепецулі», і що вірмени за їхнім прикладом завели таке військо і в себе. Докладно розповідає він і про грузинських царів: Міріана, Бакура, Арчила та ін.

У XI столітті вірменський історик Каган-Катваці говорить, що Грузія перебуває у стані розквіту.

У цей самий час так твердить і грецький письменник Костянтин Порфігев.

Про це саме свідчать і інші історики: Вардан Великий, Степан Торонський, Єгіше та ін. І невже все це нісенітниця?

Автор горезвісної статті «Кавказ», мабуть, скаже, що все це стосується не грузинів, які з’явилися в XI столітті, а тих іверів, котрі жили тут до XI століття, а потім немов якимсь чаклунством раптом зникли. Усе це дотепно, але як тоді пояснити той факт, що ті, нібито зниклі, племена розмовляли такою самісінькою мовою, якою розмовляють нинішні грузини?

1. Нумізматичні факти грузинських царств:

а) монета Стефаноса II (639—663) з написом церковними буквами по-грузинському;

б) Джаваншира (718—767);

в) Баграта III з написом Давид і Баграт;

г) на зворотному боці монети Стефаноса II викарбовано арабські цифри 17. Існування цих цифр на грузинських монетах, починаючи з VIII сторіччя, заперечує, до речі, ту думку, нібито цифри, відомі під назвою арабських, стали знаними тільки з XII—XIII сторіч.

Стародавні, до християнської ери, назви міст і місцевостей північної половини Малої Азії, за дослідженнями Ганд Клерка, професора Чубінова, — суто грузинські.

Монастирі, що їх збудували грузини як у самій Грузії, так і за її межами, явні свідки того, що грузини існували — й існували як організована держава — до X сторіччя.

а) Храм св. Хреста в Єрусалимі заснований грузинами в V ст.; про це свідчать і грецькі джерела, і грузинські написи на стінах монастиря Хреста.

б) Лавра Іверська на Афоні заснована в IX ст. на згадку про ту велику подію, коли грузини під проводом Торніке Еріставі розгромили Барда Скліра, який відокремився, й порятували Константинополь.

в) Ванські клиноподібні написи вважаються грузинськими.

г) Напис на камені, який знайшли, коли прокладали дорогу між Тифлісом і Мцхетою, що й нині зберігається в тифліському музеї, позначений 75 р. по н. X.; в написі сказано, що римський імператор грузинському цареві Фарсману, другові кесаря й римського народу, будує фортецю.

д) За переказами римських істориків, царю Іверії Фарсману в Римі, у храмі Беллони, поставлено пам’ятник.

Архітектурний стиль, що склався до XIII ст., відомий у наукових колах під назвою іверійського, або грузинського.

Прийняття Грузією християнства в 318 р. від св. Ніни.

Переклад Євангелія в V ст.

Поширення християнства в Західній Грузії апостолом Андрієм та Сімеоном Кананітом.

8. Прибуття в Грузію 13-ти отців сирійських у VI ст.

9. Зразкові переклади книг Нового та Старого Заповіту святогорцями.

10. Постанова вселенських соборів про самостійність грузинської церкви та ін.

Ми могли б навести безліч неспростовних фактів, але вважаємо, що й цих досить для переконання тих, хто помиляється. А щодо автора статті, надрукованої в «Кавказе», то йому байдуже: він не хоче визнавати нікого й нічого, бо це не входить до програми його публіцистичної діяльності.

Усі ці нумізматичні, історичні та археологічні відомості в його очах не що інше, як лише вигадка й підробка недозрілих співробітників «Нов[ого] обозрения». Навіть написаного на спростування вчення латинян твору московського митрополита Філарета, де той посилається на грузинську церкву як на свідка православ’я російської церкви, він не визнає і вірить з усіх