Вибрана проза - Який Церетелі

Дон-Кіхот, Фальстаф чи Іван-дурник. Дон-Кіхот — цей образ вилинялого лицарства — смішний у своїй благородній благоглупості, коли бореться з вітряками чи отарою овець, цілком переконаний, що січе своїм мечем полчища сарацинів. Дон-Кіхот разом з тим взірець щирості й чесності, одержимості ідеєю людинолюбства. Інша річ Фальстаф. Він брехун, хвалько, й до того ж раб свого шлунка. Це боягузливе створіння увесь час розмірковує про лицарські звитяги і про честь з єдиною метою — приховати свою внутрішню нікчемність і схопити якийсь чужий шматок. Обидва ці типи і національні, і загальнолюдські... Вражаючий і наш Нацаркекія! Він слабкий фізично: досить на нього дмухнути, як він перелетить за тридев’ять земель; він і сам це знає і дуже не рипається, сам він ні на кого не нападає, але за щит ховається вчасно, і той щит — його надзвичайний розум. Своєю кмітливістю і спритністю він не лише відбивається від левів — цих представників грубої фізичної сили, — але й підкорює їх собі.

Усі ці типи, створені в минулому, плід старої людської культури. А зараз я хочу перейти до одного нового типу, що його так живо відтворив Георгій Церетелі. Це — Кудабзіка — «Хвіст трубою»!

Кудабзіка — плід погано зрозумілої, неперетравленої культури... Усі подібні типи і загальнолюдські, і національні, більше того — актуальні. До якої б сфери нашого життя ми не звернулися, кого ми побачимо, коли не тих самих донкіхотів, фальстафів, кудабзіків. Узяти хоча б нашу літературу. Хіба вона не кишить такими лицарями? Ті наші публіцисти й літератори, які, брязкаючи взятою напрокат у чужій країні зброєю, не розрізняють уже, хто ворог, а хто друг, хіба не воюють з вітряками й отарою овець? Чи ті, хто, ніби бавляться, стрибаючи через скакалки сьогодні тут, а завтра там, і, дослухаються лише до поклику шлунка, змінюючи свої міркування і свій напрямок, ніби йдеться про взуття або шкарпетки, користуючись при цьому щитом високих ідей — хіба все це не ті самі обридливі фальстафи? А ті з молодих письменників, котрі в нас перші виходять, красуючись, на полювання й перші ж утікають, забуваючи не лише те, що вони письменники, а й те, що вони грузини, — і все лише через те, що не сповнилися їхні самовпевнені сподівання, — хіба ж не схожі вони на нашого Кудабзіку, який упав на землю, коли в його коня розболівся живіт? Та й сама наша читаюча публіка, яка аплодує цим лицарям, віддаючи перевагу будь-якому чужому, хіба вона не той тип, тільки збірний? Хвалити Бога, є сьогодні всі прикмети, що народжується в нас такий тип, якого я давно вже чекаю, щоб радо його сприйняти. Майбутнє за ним, а сьогоднішнім лицарям «Хвіст трубою» доведеться йти, підібгавши той свій хвіст. Нове покоління, яке нині виходить на арену, наприклад, Е. Ніношвілі, Д. Мегрелі, Т. Разікашвілі, Анастасія Еріставі та інші, а також молоді публіцисти, які вивчили і свою вітчизну, і рідну мову, органічно сприйнявши і прогресивні ідеї европейської культури, щоб і їх спрямувати на службу своїй батьківщині — ось кого можна вважати першими ластівками прийдешньої весни.

1894

Остання відповідь

... Про славу я ніколи не думав, вважав себе простим поденником, котрий не має права знехтувати будь-якою щоденною роботою, обминути її, якою б мізерною вона не була. Ніколи я не розмірковував, яка праця почесніша, а яка непримітніша...

Робочий інструмент у мене теж бував різний: і стрільба, і благання, і прокляття, і благословення. Там, де треба було відгавкуватися, — мені було не до небесних звуків, а там, де треба було співати, — я вже не гавкав. Перо я тримав у руках, як свою щоденну робочу зброю. На зодчество бракувало часу — інакше я не поспішав би з писаниною, а приділяв би їй більше уваги, відшліфував би, замість хвилин, присвятив би їй роки — отож і слави випало б більше. Та на якого біса мені ота слава? Я не такий дурний і наївний, щоб надавати їй бодай якогось значення. Чи варто радіти оплескам ледарів, які ще вчора тими самими руками намагалися схопити тебе за горлянку? Тим паче, що ті самі руки — коли вони сверблять — так само легко вітають мавп. Що стосується посмертної слави — то це дуже смішний самообман! Хіба мені не все одно, якщо я незабаром помру, чи поставлять мені пам’ятником сонце й місяць, чи заріжуть собаку над моєю могилою? Але ні! Свідомий діяч не химерною славою спокушається, а за життя втішається тією радістю, яку відчуває під час своєї роботи. Справді, що може бути краще й вище тієї свідомості, тієї віри, яка охоплює тебе під час роботи, розуміння, що праця твоя не безплідна, що вона потрібна країні сьогодні, й завтра, й післязавтра! Можливо, я помилявся, але завжди був про себе такої думки і завжди жив цим єдиним радісним усвідомленням. За останні тридцять п’ять років мені не бракувало ні порадників, ні охочих наказувати, але, хвалити Бога, я й на думці не мав звернути зі свого шляху чи залишити улюблену поденщину... Сьогодні такі трударі-письменники ще більше потрібні — в цьому я глибоко переконаний.

1896

З «Бібліографічних нотаток»

... Дехто взагалі вважає, що всюди, як і в нас (бо ж наші тільки наслідувати вміють), реалізм у літературі вимагає протокольності опису, безстороннього зображення всього, що бачить і чує письменник, без будь-якого втручання. Хочеш, скажімо, описати сільське життя? Іди до селянина, запиши ретельно все, що побачиш або почуєш, ось і вийде справжнє мистецтво. Коли б це було так, фотокартка мала б усі переваги перед живописом, і будь-який фотограф затьмарив би Рафаеля. На щастя, це не так. Фотографія, безумовно, точна, вона не пропустить жодної рисочки зображуваного предмета, вірніше, предмета, який наслідує, але вона безсила вкласти в нього ту живу душу, яку відтворює художник іноді з допомогою однієї характерної ознаки, що передає сутність натури, яку він втілює... У цьому криється сила творчості, якої не збагне хоча й швидкий, але бездушний фотограф. Те саме і в літературі. Талановитий письменник не зобов’язаний стенографічно передати все, що він бачив і чув. Ні, з сотень і тисяч слів та фраз він повинен одібрати матеріал, який найхарактерніше зображує обраний предмет. Зрозуміло, тут головне — сила творчого творення.

1898

З бібліографічних нотаток «Вірші Беранже грузинською мовою»

Поетичний переклад з однієї мови на іншу взагалі справа важка. Перекладач не лише повинен знати досконало мову,