Вибрана проза - Який Церетелі

— Є свідчення на період дохристиянський, в усних переказах, билинах, казках, але безсумнівні докази є з 5-го віку. До цього часу збереглися манускрипти, гуджари й історичні записки.

— У дванадцятому віці за цариці Тамари література ваша була в повному розквіті?— спитав знову Костомаров.

— І раніше, але тоді з’явилися знамениті «пророки», як-от Мойсей Хонелі, і славнозвісні поети: Руставелі, Шавтелі, Чахруха[дзе] та інші.

— Але чому про все це ніхто не знає? — втрутився знову Шевченко.

— Через постійні війни з магометанством грузини жили замкнуто, й ідейна боротьба завжди велася келійно.

— Але ж тепер піввіку, як ви заспокоїлися в руках Росії. І чому ж ви, теперішні грузини, відмовчуєтесь? Чи минуле вже не цікавить вас?

— Щодо цього є багато причин, але... дозвольте про них не говорити.

— А-а!.. Розумію!.. Розумію!..

— Я собі про те думаю, — заговорив Костомаров, — як оце царство, оточене з усіх боків магометанським світом, могло втримати і царство, і православ’я своє?!

— Уособивши національність з релігією, грузини оборонялися впродовж багатьох віків і мученицькими подвигами донесли православ’я до 19-го сторіччя і вручили його могутній Російській державі в чистому вигляді разом з царством.

— Як з царством? — спитав Шевченко.

— Цар грузинський від імені народу уклав угоду з росіянами про сюзеренітет.

— Ні, ні! Мене цікавить релігійний бік. Ви сказали, що до 19-го сторіччя релігію ви донесли в чистому вигляді. Що це означає?

— Без усякої єресі й марновірства.

— Релігія без марновірства? Ви не визнавали нечистих сил і не боролися проти них?

— Боролися, але не так, як в інших християнських державах, де лютувала інквізиція і де обмовлених у чаклунстві палили тисячами. Ми тільки оборонялися хрестом.

— Може, переказ замовчує про це?

— Принаймні про це не говорять нам ні законодавство, ні історія.

— Як?! У вас були і закони писані, а не тільки адати?

— Звичайно, були: царя Георгія Величного, Атабега Агбугі, царя Вахтанга та ін., і за ними вирішувалися справи.

Це повідомлення дуже здивувало Шевченка, він підсів ближче, став балакучіший і почав розпитувати мене багато про що.

— Як багато спільного в цього народу з нашим! — зауважив він.

Шевченко зітхнув і почав говорити про Україну, унії та ін. Говорив сумним тоном, але жваво, і я не пізнав у ньому отого старого, яким він спершу здався!

Бесіда наша тривала до третьої години ночі. Розійшлися ми друзями, пообіцявши один одному зустрічатися частіше. Та, на жаль, моєму щастю не судилося збутися: я захворів на тиф і пролежав у ліжку три місяці. У цей час він уже поїхав на Україну, і після того мені не довелось зустрічатися з ним.

Тільки перша і остання зустріч залишилась у мене світлим спогадом на все моє життя. Сказати правду, я вперше зрозумів з його слів, як треба любити батьківщину і свій народ...

Коли я відзначав свій п’ятдесятирічний ювілей, у мене були гості з України і привезли мені подарунок — портрет Тараса. Це мене дуже розчулило й порадувало.

1911

Із спогадів про Важа Пшавелу

У другій половині минулого сторіччя з’явився в Росії новий Єрмак, такий собі ватажок вільних козаків, Ашинов, він, подібно до свого прототипа Єрмака Тимофійовича, котрий уклонився Росії Сибіром, думає вклонитися Індією та Єгиптом.

Ця хвалькуватість синиці «підпалити море» була сприйнята за щиру правду, особливо після того, як Катков, який задавав на той час тон російській пресі та літературі, взяв під свою опіку хвалька.

На сторінках «Московских ведомостей» щодня з’являлися повідомлення про закордонні подвиги цього «героя». Інші столичні газети не взялися заперечувати московському чарівникові чи, наслідуючи інших, теж рекламувати нового Єрмака.

Чутка про це ширилася по всій Росії гігантськими кроками.

А в цей час сам Ашинов жив у Петербурзі й, супроводжуваний слов’янофілами та сильними світу цього, «розбирався» з заморськими пташками, яких він привіз: зі смаглявим хлоп’ям та невідомою дівицею, котру звали «Принцесою» доньки царя Менеліка. Перед ним розчинялися двері аристократичних родин, і всюди його гостинно зустрічали.

Та як поводився той «ватажок вільних козаків» (а по суті, лише пензенський міщанин, виключений з молодших класів за непристойні вчинки), про це можна дізнатися зі статті М. Лєскова, надрукованої в «Северном вестнике» в 1894 році за № 10.

А ми підемо далі.

Зачарувавши центр, герой цей вирішив спробувати щастя й на околицях Росії.

Приїхав він у Тифліс і почав викладати свої штуки, цілком упевнений, що коли столиця йому довірилася, то провінція не посміє сумніватися. Та вийшло не так.

В єдиній грузинській газеті «Дроеба», що видавалася на той час, було вміщено статтю, в якій між іншим говорилося: «Коли Іоанн Грозний підкорив Новгород і пішов покарати Псков, як його спільника, тоді псковитяни теж зустріли його з каяттям, але ні прохання вельмож, ні молитви духівників, ні хліб-сіль бідноти не розчулили його, поки якийсь юродивий не вискочив з-під паркану й не гукнув цареві: «Остерігайся, Іване! Бійся Бога!» — і цим так налякав його, що він змінив свій намір і повернувся назад.

Не знаємо, чи є на це інші причини, але юродиві завжди користувалися й користуються симпатією народу.

Запримітивши це, дуже часто волоцюги й пройдисвіти прикидалися юродивими й у такий спосіб звертали на себе увагу російського народу. Щоб не заглиблюватися, згадаємо Івана Яковича Корейшу: скільки народу збігалося до нього в Москву з усіх куточків Росії на поклін і якою пошаною він був оточений? І що ж? Через тривалий час виявилося, що цей святий віщун — каторжанин-утікач.

Щось подібне відбувається в наші дні: з’явився якийсь навіжений Ашинов, називає себе ватажком «сили-силенної вільних козаків» і розводить одіссею.

До речі, запевняє, що на кінчику свого кинджала піднесе Росії Тегеран. Ми переконані, що тут, у нас, його маячня викличе сміх у слухачів, але дивно, що поліція не звертає уваги». Так писала грузинська газета «Дроеба». Одного чудового ранку в конторі редакції сиділи ми: сам редактор, наш покійний Сергій Месхі, який щойно почав свій творчий шлях, наш відомий Важа Пшавела. Він, як горець, був у черкесці і з кинджалом. Раптом убігає до нас якийсь чоловік, кремезний, рудий, з бігаючими очицями, в козачому вбранні, й починає прикидатися справжнісіньким дикуном.

— Тут редакція газети «Дроеба»? Хто редактор? — гукнув він.

— Та я редактор!.. А чого вам треба? — відповів схвильований редактор.

— Як чого? Ви вмістили статтю... лаяли Ашинова, а