Вибрана проза - Який Церетелі
— Тобто нісенітниці...
— Нісенітниці?! Ви називаєте її маячнею, тимчасом як інші, компетентніші, ніж ви, визнають і допомагають?.. Гм... Хіба ви не читаєте столичних газет? Я вам принесу «Московские новости»...
— Будь ласка, не галасуйте! Тут не базар, а редакція! Ідіть собі!
— Що значить «ідіть»?! Як «ідіть»?! Я живий не вийду звідси, поки при мені не напишете спростування... — закричав він, хапаючись за свій кинджал.
Редактор зблід, я перелякався, а молодий горець Важа Пшавела, спостерігаючи всю цю сцену з цікавістю, раптом устав, схопив Ашинова за барки, струснув і вигукнув: «Кого ти залякуєш кинджалом?! Знай, нещасний, що не встигнеш ти вихопити з піхов киджала, як я двадцять разів зітну тобі голову!»
«Герой» не розраховував на щось подібне. Забувши, що недавно похвалявся на кінчику свого кинджала піднести нам Тегеран, він змінив тон і почав погрожувати владою...
Та молодий горець не дозволив йому довго базікати: виштовхнув його в двері й зіпхнув зі сходів.
Щиро кажучи, я кілька днів наче в сливах сидів!.. Боявся зустрітися десь на вулиці з божевільним!.. Виявилося, що вигнаний герой у той самий день, коли його виштовхнули з редакції, зник з Тифліса, і навіть слід його захолов.
1911
Виступ, записаний на фонографі
Здрастуйте, молоді, хто вступає в життя! Я залишаю вас, прощаюся й шкодую, що нічого не можу заповісти вам, окрім єдиного бажання: любіть свою батьківщину, свій народ, як перший етап кращих прагнень людства, бо в любові — найвище щастя! Але в такій любові, яка ґрунтується на істині, справедливості й щирості, — без цього будь-яка праця лишається марною! А трударі не мають права сказати: «Господь зі мною! Алілуя!»
1913
Із виголошеного в Москві слова до грузинської студентської молоді
... Вислухайте останнє слово старого. Шлях, обраний нами, в шістдесяті роки був устелений колючками й терням. Важко й небезпечно було йти тим шляхом, і ми добре розуміли, що навряд чи буде він до кінця розчищений за нашого життя. Та мали на увазі майбутнє покоління, тобто вас і тих, хто прийде за вами. Лише ця солодка надія підтримувала нас і примушувала забути про все особисте... Дуже вузьким було наше коло, і співчуваючих нам теж було надто мало. А сьогодні вас тисячі, і співчуває вам коли не вся Грузія, то принаймні добра половина її йде за вами, чекає вашого слова. І ваш обов’язок тепер доробити й довершити все, чого ми не встигли зробити... Вам уже легше, бо шлях вам указано, та й вітчизна вже не при смерті... Хід історії довів, що наша маленька Грузія здатна витримати будь-які випробування й злигодні. І справді, хіба може вмерти народ, який народив Руставелі, а також святогорців, Горгасалі, Давида Будівника, царицю Тамару, Георгія Саакадзе та їм подібних? Не було сторіччя, щоб наша вітчизна не виявляла могутніх ознак життя.
... Нас було небагато в шістдесяті роки, і ми йшли одним шляхом. Сьогодні це вам не вдасться; вас багато, вам довелося розділитися, ви підете різними шляхами, адже мовиться, що всі дороги ведуть до Рима!.. Коли б у вас була однакова кінцева мета, коли б ваші прагнення спиралися на правду й щирість, — усі шляхи були б придатні. Але не заважайте одне одному, не поглядайте одне на одного вороже, навпаки, намагайтеся, коли необхідно, допомагати й підтримувати одне одного.
Шовінізм, тобто зрадлива й викривлена любов до вітчизни, яка вимагає собі в пожертву благополуччя й щастя інших народів, — це мерзота. Але зрада вітчизни — ще мерзотніша. Той, хто не любить батьків, не зможе полюбити нікого. Той, хто не служить своєму народові, не принесе користі й людству, тим часом як у любові до батьківщини відбивається весь світ!.. Панове, не присвячуйте всього вашого життя лише особистим інтересам, думайте й про загальне благо! Жертвуйте для нього хоча б найменшим. З малих часток і складається завжди велике!.. Не забувайте, що майбутнє належить вам, що від вас чекає вітчизна тієї живої води, яка має стати ліками не тільки для неї, а й для всього людства.
1913
Чотири випадки
За довге життя багато гіркоти судилося мені спробувати, набагато більше, аніж радості, але випадали на мою долю й хвилини справжнього блаженства. І ось чотири таких випадки хочеться сьогодні згадати, щоб поділитися ними з читачами...
1
Кілька років тому я захворів у Тифлісі. Вважалося, що хвороба смертельна. Відвідувачі не давали спокою. Приходили, роздивлялися, виконували свій обов’язок і йшли собі. Я, звісно, був їм дуже вдячний. Зайшов мене відвідати й Спиридон Норакідзе, він приїхав з села вдягнений у чоху. Чемно розпитав мене про здоров’я, трохи поговорив і, зібравшись іти, обережно засунув руку мені під подушку. Пішов. Мене діймала цікавість, що ж він шукав у головах. Я засунув руки під подушку й намацав там предмет; витягнувши його, я побачив золоту п’ятірку. Я був вражений! Скільки відвідувачів було тут — багатих, з заможних родин, скільки приходило друзів і товаришів, які прекрасно знали, як я бідую, особливо під час хвороби, і жодному з них не спало на думку хоча б чимось мені допомогти. А цей простий селянин дістає останнє із своєї драної кишені й віддає мені, і то крадькома, щоб не образити мене!..
Я поринув у ці думки, коли зайшов мій друг лікар, послухав серце, пульс і радісно мовив: «Я ж казав, що все це нерви! Бачиш, як тебе заспокоїли ліки, які я вранці тобі призначив!» Я не став переконувати його і не виказав справжньої причини поліпшення мого стану.
2
Якось зайшла розмова про грузинський хліб, і я прохопився, що з усіх сортів грузинського хліба віддаю перевагу лавашу. Серед співрозмовників був і Іов Ісакадзе, зовсім простий чоловік, тифліський пекар.
Наступного дня зайшов до мене той Іов Ісакадзе і, всміхаючись, дав мені якийсь згорток, пробурмотів, що це його твори і що він тому наважується запропонувати їх мені... Мені часто вручали автори в такий спосіб свої твори, і я не сумнівався, що й цього разу йдеться про літературні спроби. Я взяв згорток і провів гостя. У вільну хвилину я розгорнув газету, щоб дістати й подивитися рукопис, і яке ж було моє здивування, коли я побачив у згортку з десяток свіжих лавашів!.. Багато подарунків і підношень доводилося мені приймати від громади. Часом і
