Вибрана проза - Який Церетелі

class="p1">Кн. Ак. Церетелі. Вони втратили не лише релігію, а навіть і саму мову, як слушно відзначив мій співтовариш по захисту. Усе це сталося не тому, що вони того бажали. Навпаки, вони самі продукували собі священиків і, змішавши релігії християнську, магометанську й поганські, додавши до них безліч забобонів, змушували їх здійснювати обряди. Ні почуття, ні розум не дають нам права дорікати їм за таку відсталість чи звинувачувати їх у цьому. Досить тільки замкнути в отих улоговинах якогось досвідченого й освіченого цивілізатора, — і десяти років буде достатньо, щоб зробити з нього коли не справжнього, то принаймні напівсвана. І ось до цього народу визнали за можливе застосувати, без будь-яких винятків, «Судові статути» 1864 року. Я знаю єдиний вдалий приклад, коли дали народові закони згори — це коли Мойсей одержав від Бога заповіді на горі Сінаї. Після того подібні приклади вже не могли повторитися. Закони повинні мати в своїй основі традиції та звичаї народу, до якого вони застосовуються. Нічого подібного не було дотримано щодо сванів. Але, звичайно, якщо вже їх введено в нашу сім’ю, вони втратили право відмагатися незнанням закону. І в такому разі адміністрація мала б пояснити населенню зміст і значення законів і сама слугувати взірцем їх додержання. А тепер подивімося, як дотримувалися цих законів і та, й друга сторона. На підставі того, що виявило судове слідство, можна сміливо сказати, що влада зовсім не виконувала законів. А свани, навпаки, позасвідомо побожно ставилися до них. Учора Чопліані розказав, як він заплатив судовому приставу гроші, які той вимагав. Чопліані запросив до свого хворого батька лікаря, який, залишившись переночувати в селі, пустив свого коня пастися. Вночі його загризли вовки. У цій біді господар дому не винен ні за російським законом, ні за сванськими звичаями. Лікар змовчав. Але потім, скориставшись відсутністю Чопліані, подав на нього позов, і мировий суддя прийняв його. Очевидно, повістки було надіслано, складено заочну ухвалу, одне слово, форми, певно, було дотримано. Але ви чули вчора, панове судді, як саме надсилалися повістки в Халде. Їх передавали випадковими подорожніми, котрі могли доставити їх, а могли й не доставити, як і сталося з Чопліані. Та коли б їх і прямо надсилали, то хто міг би їх прочитати, хто міг би зрозуміти, що в них написано, коли ніхто в селі не вміє читати не тільки по-російському, а й по-грузинському? Найбільше, що свани могли зробити, одержавши повістки, — це сховати їх старанно або наклеїти на стіну той яскравий папірець. Чопліані, який повернувся з далекої дороги, за кілька днів до пригоди 1 серпня викликає судовий пристав у сусіднє село Кала, де йому вручили виконавчий лист, і він, мовчки, без заперечень віддає приставу, замість присуджених 60 к[арбованців], рушницю, яка коштує не менше цієї суми, а на додачу корову й теля. Невже це не говорить про безумовний послух сванів законові?

Нічого подібного ми не бачимо з боку адміністрації. Вона сама завжди перша подавала приклад у порушенні законів. Доказом цього служить історія подій, що передували 1 серпня.

Лечхумський повітовий начальник Гриневський, переїхавши за викликом кн. Тенгіза Дадешкеліані Латпарський перевал, подався через Бечо в Лахамур і, розправившись там з «неслухами», повернувся в Ецері до князя Тенгіза. Тут я вважаю за доцільне сказати, що природа, замкнувши сванів в улоговині й таким чином позбавивши їх можливості розгорнутися, переслідує їх і зараз, до самої могили. Вона перешкодила їм викликати свідків захисту, хоча, доречно зауважити, свідки звинувачення знайшли спосіб подолати її. А шкода. Тоді, можливо, відкрилися б такі обставини, які повернули б справу інакше. Та оскільки цього не сталося, я не можу говорити про те, що відбувалося в Ецері і Бечо, як про все те, що не з’ясовано на судовому слідстві. І мені лишається скористатись тільки доказами свідків звинувачення, а на цих крихтах не можна поживитися захистові. Але я все-таки назву деякі уривчасті свідчення, сподіваючись, що ваша проникливість, панове судді, доповнить недоговорене.

26 липня повітовий начальник Гриневський наказує в Ецері своєму перекладачеві Бакрадзе підготувати пропозиції начальникові Бечовської місцевої команди, майору Леусу, про виступ команди у похід на Халде (пропозиція, в якій він посилається на скаргу судової влади про невиконання мешканцями цього села судових рішень). А повернувшись з Ецері в Бечо, 28 липня, він одержує від мирового судді Орбелі лист, в якому викладена вищеназвана скарга. Виходить, за два дні наперед пан повітовий начальник визначив, що одержить такий лист. Команда виступає в той самий день. Не мені судити, чи законний цей похід: вам, панове судді, краще знати про це. Скажу тільки, що влада з командою заходили по черзі з одного селища в інше, багатьох заарештовували, обшукували будинки, але ніде не зустрічали з боку мешканців ніякісінького опору. В одному селі замість розшукуваного Шагубата Курдіані влада заарештувала його дітей, і їх, разом з іншими арештантами, із зв’язаними руками, водили з села в село за військом, на вірьовці, наче мавп...

Головуючий. Я просив вас виважувати свої вислови, різкість нічого не дасть.

Кн. Ак. Церетелі. Вибачайте. Але це факт, що їх зв’язали і так водили на вірьовці з села в село протягом п’яти днів, поки не дійшли до с. Кала. Звістка про такі арешти не могла не передувати владі. В Кала вони зупинилися. Звідти в с. Халде було послано як посередників священика і перекладача з вимогами видати Гурмача і Чергаза, яких, як з’ясувалося, справді не було і замість яких халдейці пропонували шістьох заручників, на випадок, коли не зуміють їх доставити на початок вересня. Учора ви поставили запитання, яке лишилося без відповіді: чому вони призначили вересень, а не раніше. Я спробую дати відповідь на нього зараз. На рік вони мають лише два-три місяці для роботи: червень, липень і серпень. Польові роботи мають закінчитися в ці місяці. Коли до вересня не встигнуть зібрати врожаю, то випаде сніг і робота за цілий рік пропаде. Звісна річ, щоб ганятися за Гурмачем і Чергазом, які переховувалися в горах, потрібно було халдейцям вибрати такий час, коли роботи будуть завершені, тобто вересень, інакше вони прирекли б себе і свої сім’ї на голод і злигодні.

Повітовий начальник не прийняв заручників, а вимагав, щоб усі халдейці з’явилися в Кала зі своїми сім’ями, що ті й виконали. Але, наближаючись до влади, вони побачили, що замість Шагубата заарештовані його діти, і, злякавшись, повернули додому. За ними пішла команда — вона ввійшла в село й