Вибрана проза - Який Церетелі

оточила його. Це викликало неймовірний страх в усьому селі. Майор командує підняти на багнети двох ні в чому де винних сванів. Тут я вважаю за потрібне з’ясувати питання: чи солдати перші підняли сванів на багнети, чи свани перші напали на солдат і поранили їх. З одного боку, ми маємо свідчення підсудних, котрі, незважаючи на небезпеку, яка загрожувала їм, зізнаються в усьому, що скоїли. Вони кажуть, що сванів перших було піднято на багнети. Те само свідчить і перекладач Бакрадзе. З другого боку — показання свідків звинувачення, які більше дбають про те, щоб виставити свої подвиги. За словами Котлярова, наприклад, майор Леус наказав затримати двох сванів, які не встигли сховатися в башті. Двері перед ними були замкнені. Один з них нібито схопив рушницю, що нібито висіла знадвору на стіні, перекинув її собі через плече і метнувся до Котлярова, який, обхопивши його рукою, тримав за руки і не випускав, поки той не вдарив його кинджалом. Це свідчення мені видається хибним. Рушниці ні в кого, а тим паче у сванів, не висять на стінах знадвору. Коли сван справді схопив рушницю, щоб напасти на Котлярова, то йому не треба було перекидати її через плече. Коли його справді обхопив Котляров, тримаючи за обидві руки, то якою ж іще рукою він міг вихопити кинджал? Свідчення іншого рядового — Плевньова, — яке ми почули тут, на суді, суперечить його свідченню на попередньому слідстві. Тоді він показав, що з башт почали стріляти після вбивства двох сванів, а тепер намагається довести протилежне. Мені здається, краще він пам’ятав тоді, коли був ближче до подій, аніж тепер. Тому не зовсім точні показання цих свідків не повинні мати більшої довіри, ніж свідчення підсудних. Власне, це не має важливого значення, бо в кожному разі з башти всі могли бачити заколотих і піднятих на багнети, а того, хто перший здійняв зброю, з башти важко було розгледіти. Почали стріляти не з метою помсти, а тому, що боялися: таке саме чекає і на всіх сванів з їхніми сім’ями. Я їх не виправдую. Повторюю, вони не можуть відмагатися тим, що не знають закону. Коли людина наділена владою, всі повинні безвідмовно підкорятися їй, хоч які були б її дії, хоч які протизаконні вони були б. Проти влади нема оборони, а є можливість пізніше оскаржити її дії. З цього погляду — свани, що їх піднімали на багнети, не повинні були чинити опору, бо в них лишалося право оскаржити потім наказ майора Леуса. Та чи багато на світі Катонів, здатних на подібні подвиги самопожертви? Точнісінько так вони стріляли і в міліцію, яка протягом двох днів ганялася за ними в горах і стріляла в них. Який великий страх віддатися військам був у сванів, видно з того, що дехто визнав за краще бути спаленим у баштах. Але потім, коли князі Гардапхадзе і Дадешкеліані, які заздалегідь заприсяглися їм доставити їх до намісника, запевняли їх у протилежному, вони добровільно прийшли і склали зброю.

Усе, що я говорю, стосується дорослих підсудних. А щодо дітей, які сидять тут на лаві підсудних, я вважаю навіть зайвим виправдувати їх. Вони не стріляли, не мали зброї і не могли володіти нею. Уся їхня провина в тому, що вони, побачивши небезпеку, яка загрожувала їхнім батькам, не захотіли розлучитися з ними. Коли б щось подібне трапилося б з нашими дітьми, ми не нахвалилися б ними. Отже, факт злочину зрозумілий. Але зрозуміло й те, що він вимушений. Вам надано право застосовувати до них закон згідно з такими обставинами, які не можуть бути передбачені законодавством. Коли б закон міг передбачити всі окремі випадки життя, всі виняткові обставини й подробиці, для зводу законів потрібно було б понад двадцять тисяч томів. У цьому випадку доведено безліч обставин, які пом’якшують вину підсудних; доведено, що їхній злочин був вимушений. І тому на підставі статті 815 XXIV кн. Св. В. П. (вид. 1869 р.) я звертаюся до вас із проханням застосувати до цього випадку 1234 ст. тієї самої книги — клопотатися перед головнокомандуючим про вияв милосердя до підсудних і про помилування їх. Таким чином, ви можете поєднати суворість закону із справедливістю і з почуттям гуманності, тим більше, що високі слова, які передують цій статті — «Правда й милість хай панують на судах!», — дозволяють її широко застосовувати.

1876

Подивіться ж на них!

Надрукована в № 44 «Московских ведомостей» кореспонденція з Тифліса нагадує нам того злочинця, що його переслідує поліція, а він загубився в юрбі, біжить поряд з іншими й голосніше за всіх волає: «Тримай злодія! Тримай злодія!» Цим «тонким» вивертом вона сподівається якось викрутитися. Таких пройдисвітів усюди чимало, але в нас вони особливо розвелися. Раз і назавжди втративши совість, вони ніколи не червоніють, а проте буквально тремтять від страху, щойно в нас намічаються хоч які-небудь зміни. Зрозуміла річ, вони турбуються про власну шкуру, але й страх свій, і тривогу намагаються видати за прояв любові й вірності до вітчизни і знаходять собі притулок у таких органах, як «Московские ведомости», «Новое время» та ін. Можете не сумніватися, що й автор вищезгаданої кореспонденції — з тієї братії. Не думаю, щоб хоч один чесний і порядний росіянин схвалив цю замітку, в якій без будь-якого приводу обливаються помиями грузини з їхнім сучасним і минулим.

Грузинське знамено немало послужило християнству. Під цим знаменом проливалася наша кров. Нас аж ніяк не дивує, що про це нічого не знають вищезгадані добродії, бо це стосується минулих століть. Та як же вони примудрилися забути, що це саме знамено, яке неодноразово нагороджувала Росія, і сьогодні слугує їй щиро й чесно? Певно, ті, хто радить сьогодні відправити цей стяг у цирк Готфруа, самі викликають підозру і є неблагодійними особистостями, що навряд чи заслуговують довір’я тих, кому вони по-фарисейському присягаються у вірності... Привід, за який вони ухопилися, воістину смішний: пан Еріставі переробив на грузинський лад п’єсу Сарду «Батьківщина». У драмі цій описується зруйнування шахом Аббасом Тифліса, жорстока розправа над Грузією, нещадне знищення народу. Побачивши цю виставу чи прочитавши п’єсу, людина мимоволі подякує Богові, що минули ті дні, страхітливі часи. Тільки невіглас чи дурень можуть зробити інший висновок. Та зовсім інакше розцінили цей твір наші пани і пройдисвіти й оббрехали нас, наче грузини мріють про повернення цієї похмурої часини. Ех, та що там говорити! Вони тільки тому й брешуть так хоробро,