Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Сестри знову замовкли, дивлячись на сніг, що падав за вікном. Вулицею, серед кучугур снігу, сковзаючись чобітьми, пройшов взвод юнкерів з віниками й чистою білизною під пахвами. Юнкерів гнали в лазню. Проходячи, вони заспівали самою горлянкою, з присвистом:

Пропустивши кілька днів, Даша знову почала ходити в лазарет. Катерина Дмитрівна залишалась сама в квартирі, де все було чуже: два нудних пейзажі на стіні — копиця сіна і тала вода між голими березами; над диваном у вітальні — незнайомі фотографії; в кутку — сніп запорошеної тирси.

Катерина Дмитрівна пробувала їздити в театр, де старі актриси грали Островського, на виставки картин, в музеї, — все це здавалось їй блідим, злинялим, напівживим і сама вона собі — тінню, що блукає по давно всіма залишеному життю.

Цілими годинами Катерина Дмитрівна просиджувала коло вікна, коло теплої батареї опалення, дивилась на засніжену тиху Москву, де в м’якому повітрі, крізь падаючий сніг, линув сумний церковний дзвін, — служили панахиди або ховали привезеного з фронту. Книжка падала з рук, — про що читати? про що мріяти? Мрії і колишні думи, — яке це все тепер мізерне!

Час ішов від вранішньої газети до вечірньої. Катерина Дмитрівна бачила, як усі навколишні люди жили тільки майбутнім, якимись уявними днями перемоги й миру, — все, що зміцнювало ці сподівання, переживалось з підвищеною радістю, від невдач усі хмурніли, хнюпили голови. Люди, як маніяки, жадібно ловили чутки, уривки фраз, наймовірні повідомлення і спалахували від газетного рядка.

Катерина Дмитрівна наважилась, нарешті, і поговорила з чоловіком, просячи влаштувати її на яку-небудь роботу. На початку березня вона почала працювати в тому ж лазареті, де служила й Даша.

Спочатку в неї, так само як і в Даші, була огида до бруду і страждання. Але вона переборола себе і потроху втяглася в роботу. Це переборення було радісне. Вперше вона відчула близькість життя навколо себе. Вона полюбила брудну й важку роботу і жаліла тих, для кого працювала. Одного разу вона сказала Даші:

— Чому це видумано було, що ми повинні жити якимось незвичайним, витонченим життям? Власне, ми з тобою такі самі баби — нам би чоловіка якнайпростішого, та дітей якнайбільше, та до травички якнайближче…

На страсному тижні сестри говіли у Миколи на Курячих Ніжках, що на Ржевському. Катерина Дмитрівна возила святити лазаретські паски і розговлялася разом з Дашею в лазареті. У Миколи Івановича тієї ночі було екстрене засідання, і він заїхав за сестрами о третій годині ночі на автомобілі. Катерина Дмитрівна сказала, що вони з Дашею спати не хочуть, а просять повезти їх кататися. Це було безглуздо, але шоферові дали склянку коньяку і поїхали на Ходинське поле…

Було трошечки морозяно — холодило щоки. Небо —. безхмарне, в рідких, ясних зірках. Під колесами хрустів льодок. Катя і Даша, обидві в білих хустинках, в сірих шубках, тісно. притулились одна до одної в глибокому сидінні автомобіля. Микола Іванович, що сидів з шофером, озирався на них, — обидві були чорноброві, з великими очима.

— Їй-богу, не знаю, — котра з вас моя дружина, — сказав він тихо. І хтось з них відповів:

— Не вгадаєш, — і обидві засміялись.

Над величезним темним полем починало ледь помітно по краях зеленіти небо, і вдалині проступали чорні обриси Срібного бору.

Даша сказала тихо:

— Катюшо, любити дуже хочеться.

Катерина Дмитрівна кволо стиснула їй руку. Над лісом, в зеленуватій волозі світанку, сяяла велика зірка, мінилась, немов дихала.

— Я й забув сказати, Катюшо, — промовив Микола Іванович, обертаючись на сидінні всім тілом, — тільки що приїхав наш уповноважений — Чумаков, розказує, що в Галичині, виявляється, становище дуже серйозне. Німці лупцюють нас таким ураганним вогнем, що дощенту знищують цілі полки. А у нас снарядів, бачите, не вистачає… Чортзна-що таке!..

Катя не відповіла, тільки звела очі до зірок. Даша притулилася щокою до її плеча. Микола Іванович згадав чорта ще раз і звелів шоферові завертати додому.

На третій день свят Катерина Дмитрівна занедужала, не пішла на чергування і лягла в ліжко. Виявилось, що у неї запалення легенів, — мабуть, застудилась на протягах.

— Отакі у нас діла — сказати страшно.

— Годі тобі на вогонь витріщатися, лягай спати.

— Отакі діла… Ех, люди добрі, пропаде Росія!

Під глиняною стіною сарая, вкритою високою, як ожеред, солом’яною покрівлею, коло тліючого вогнища сиділо троє солдатів. Один розвісив на кілочках сушити онучі, поглядав, щоб не загорілись; другий пришивав латку на штани, обережно тягнув нитку; третій, сидячи на землі, підібгав ноги і засунув руки глибоко в кишені шинелі; рябий і носатий, з чорною ріденькою борідкою, він дивився на вогонь запалими божевільними очима.

— Все продано, он які діла, — говорив він неголосно. — Як тільки наші починають натискати, — зараз наказ — відійти. Тільки й знаємо, що жидів на гілляках вішаємо, а зрада, мабуть, на самому верху кублиться.

— Так обридла мені ця війна, що в жодній газеті не опишуть, — сказав солдат, котрий сушив онучі, і обережно поклав хворостинку на жар. — Пішли наступати, відступили, знову наступ, от, пропаду на них нема! — і тим самим способом знову повертаємось на своє місце. Безрезультатно! — промовив він і плюнув на вогонь.

— Недавно до мене підходить поручйк Жадов, — з усмішкою, не підводячи голови, сказав солдат, який латав штани, — ну, добре. З нудьги, чи що, чорти ним порають. Починає прискіпуватись. Чому дірка на штанах?