Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Я кажу братові, — ти начотчик, ненавиджу соціалдемократів, у вас людей катуватимуть, коли хто хоч словом помилиться. Я йому кажу, — ти астральна людина. Тоді він все-таки вигнав мене з дому. Тепер — у Москві, без грошей. Страшенно цікаво. Будь ласка, Даріє Дмитрівно, попросіть Миколу Івановича. Мені однаково яке місце, — найкраще, звичайно, в санітарному поїзді.

— Добре, я йому скажу.

— Тут у мене — нікого знайомих. А пам’ятаєте нашу «Центральну станцію»? Василь Веніамінович Валет — мало не в Китай заїхав… Сапожков десь на війні. Жиров на Кавказі, читає лекції про футуризм. А де Іван Ілліч Телєгін — не знаю. Ви, здається, були з ним добре знайомі?

'Єлизавета Київна і Даша повільно йшли між високими кучугурами провулком. Падав сніжок, порипував під ногами. Візник на низеньких санках, висунувши з козел зашкарублого валянка, протрюхав мимо і гукнув:

— Баришні, зачеплю!

Снігу було дуже багато цієї зими. Над провулком висіло липове гілля, вкрите снігом. І все білясте снігове небо було повне птахів. З криком, розбурханими зграями, церковні галки злітали над містом, сідали на башти, на куполи, шугали в холодну височінь.

Даша спинилась на розі і поправила білу косинку. Котикова шубка її і муфта були вкриті сніжинками. Обличчя її схудло, очі були більші й суворіші.

— Іван Ілліч пропав без вісті, — сказала вона, — я про нього нічого не знаю.

Даша дивилася вгору на птахів. Мабуть, голодно було галкам у місті, заметеному снігом. Єлизавета Київна з застиглою усмішкою дуже червоних губів стояла, схиливши голову у вухатій шапці. Чоловіче пальто на ній було тісне в грудях, хутряний комір надто широкий, і короткі рукави не прикривали почервонілих рук. На її жовтуватій шиї танули сніжинки.

— Я сьогодні ж поговорю з Миколою Івановичем, — сказала Даша.

— Я на всяку роботу піду. — Єлизавета Київна подивилась під ноги і похитала головою. — Страшенно любила Івана Ілліча, страшенно, страшенно любила. — Вона засміялась, і її короткозорі очі налилися слізьми. — Значить, завтра прийду. До побачення.

Вона попрощалась і пішла, широко ступаючи у валяних калошах і по-чоловічому засунувши змерзлі руки в кишені.

Даша дивилась їй услід, потім звела докупи брови і, завернувши за ріг, увійшла в під’їзд особняка, де містився міський лазарет. Тут, у високих кімнатах, оздоблених дубом, пахло йодоформом, на ліжках лежали й сиділи поранені, стрижені і в халатах. Коло вікна двоє грали в шашки. Один ходив з кутка в куток, — м’яко, в пантофлях. Коли з’явилась Даша, він швидко оглянувся на неї, зморщив низького лоба і ліг на ліжко, закинувши за голову руки.

— Сестрице, — покликав кволий голос. Даша підійшла до одутлого великого парубка з товстими губами. — Поверни, Христа ради, на лівий бік, — промовив він, стогнучи через кожне слово. Даша обхопила його, з усієї сили трохи підняла і повернула, як мішок. — Температуру мені ставити час, сестрице. — Даша струснула градусник і засунула йому під пахву. — Нудить мене, сестрице, кришечку з’їм, — все геть. Несила мені.

Даша укрила його ковдрою і відійшла. На сусідніх ліжках усміхались, один сказав:

— Він, сестрице, тільки задля вас розрюмався, а сам здоровий, як кабан.

— Нехай, нехай поманіжиться, — сказав другий голос, — він нікому не шкодить, — сестриці клопіт і йому легше.

— Сестрице, а от Семен вас щось спитати хоче, та боїться.

Даша підійшла до мужика, що сидів на ліжку, — з круглими, як у галки, веселими очима і ведмежим маленьким ротом, величезна — віником — борода його була розчесана. Він виставив бороду, витягнув губи назустріч Даші.

— Сміються вони, сестрице, я всім задоволений, дякую красно.

Даша усміхнулась. Від серця одійшов недавній тягар. Вона сіла на ліжко до Семена і, відгорнувши рукав, почала оглядати перев’язку. І він почав докладно розповідати, як і де у нього крутить.

У Москву Даша приїхала в жовтні, коли Микола Іванович, спонукуваний патріотичними почуттями, вступив у московський відділ Міського союзу, що працював на оборону. Петербурзьку квартиру він передав англійцям з військової місії і в Москві жив з Дашею сяк-так — ходив у замшевому френчі, лаяв м’якотілу інтелігенцію і працював, як він висловлювався, мов кінь.

Даша читала карне право, вела маленьке господарство і щодня писала Іванові Іллічу. Душа її була тиха і прикрита. Минуле здавалося далеким, наче з чужого життя. І вона жила ніби на половину дихання, сповнена тривоги, дожидання звісток і турботи про те, щоб зберегти себе для Івана Ілліча в чистоплотності й суворості.

На початку листопада, вранці, за кофе, Даша розгорнула «Русское слово» і в списках зниклих без вісті прочитала ім’я Телєгіна. Список займав дві шпальти пети|том. Поранені — такі-то, убиті — такі-то, пропали без вісті — такі-то, і в кінці — Телєгін, Іван Ілліч, прапорщик.

Так була відмічена ця подія, що затьмарила все її життя, — рядок петиту.

Даша відчула, як ці маленькі літери, сухі рядочки, шпальти, заголовки наливаються кров’ю. Це була хвилина невимовного жаху, — газетний аркуш перетворювався на те, про що там було написано, — на смердюче і криваве місиво. Звідти тхнуло смородом, ревло безгучними голосами.

Дашу била пропасниця. Навіть її розпач тонув у цій огиді і тваринному страху. Вона лягла на диван і прикрилась шубкою.

На обід прийшов Микола Іванович, сів в ногах у Даші і мовчки гладив її ноги.

— Ти зажди, головне, — зажди, Данюшо, — говорив Микола Іванович. — Він пропав без вісті, — очевидно, в полоні. Я знаю тисячу подібних прикладів.

Уночі їй приснилось: в порожній вузенькій кімнаті з вікном, заснованим павутинням