Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Ну от, дівчатка, ми і знову всі вкупі, — говорив Микола Іванович, обсмикуючи на животі замшевий френч, взяв Катерину Дмитрівну за підборіддя і смачно поцілував у щоку. — Доброго ранку, серденько, як спала? — Проходячи за стільцем Даші, поцілував її в волосся. — Нас з нею, Катюшо, тепер водою не розіллєш, молодець дівчина, — трудівниця.

Він сів за стіл, накритий свіжою скатеркою, підсунув фарфорову чарочку з яйцем і ножем почав зрізувати його зверху.

— Уяви собі, Катюшо, я полюбив яйця по-англійськи — з гірчицею і з маслом, дуже смачно, раджу тобі спробувати. А от у німців видають по одному яйцю на людину два рази на місяць. Як це тобі подобається? — Він розтулив великого рота і засміявся: — Оцим самим яйцем ухекаємо Німеччину остаточно. У них, кажуть, вже діти без шкіри починають народжуватись. Бісмарк їм, дурням, говорив, що з Росією треба жити в мирі. Не послухали, погордували нами, — тепер, будь ласка, — двоє яєць на місяць.

— Це жахливо, — сказала Катерина Дмитрівна, опускаючи очі, — коли діти народжуються без шкіри, — це однаково жахливо, у кого народжуються — у нас чи в німців.

— Пробач, Катюшо, ти говориш дурниці.

— Я тільки знаю, — коли щоденно вбивають і вбивають, це так жахливо, що не хочеться жити.

— Що ж подієш, моя люба, доводиться на власній шкурі почати розуміти, що таке держава. Ми тільки читали у різних Іловайських, як якісь там мужики воювали землю на різних Куликових і Бородінських полях. Ми думали, — ах, яка Росія велика! — глянеш на карту. А от тепер, будь ласка, дай певний процент життя, щоб зберегти цілим те саме, що на карті пофарбовано зеленим через усю Європу й Азію. Невесело. От, коли ти кажеш, що державний механізм у нас поганий, — тут я можу погодитись. Тепер, коли я йду вмирати за державу, я насамперед питаю, — а ви, ті, що посилаєте мене на смерть, ви — у всеозброєнні державної мудрості? Можу я спокійно пролити свою кров за вітчизну? Так, Катюшо, уряд і досі за старою звичкою все ще скоса поглядає на громадські організації, але вже ясно, що без нас йому тепер не обійтись. Дзуськи! А ми спочатку за пальчик, потім і за руку вхопимось. Я дуже оптимістично настроєний. — Микола Іванович підвівся, взяв з каміна сірники, стоячи закурив і кинув догорілого сірника в шкаралупу з яйця. — Кров не буде пролита даремно. Війна скінчиться тим, що коло державного керма стане наш брат, громадський діяч. Те, чого не могли зробити «Земля і воля», революціонери і марксисти, — зробить війна. Бувайте здорові, дівчатка, — він обсмикнув френч і вийшов, з спини схожий на переодягнену огрядну жінку.

Катерина Дмитрівна зітхнула і сіла коло вікна щось плести. Даша підсіла до неї на підлокітник крісла й обняла сестру за плечі. Обидві вони були в чорних закритих платтях, і тепер, сидячи мовчки й тихо, дуже схожі були одна на одну. За вікном повільно падав сніжок, і снігове, ясне світло лежало на стінах кімнати. Даша притулилася щокою до Катиного волосся, що ледь чутно пахло незнайомими духами.

— Катюшо, як ти жила цей час? Ти нічого не розказуєш.

— Про що ж, любко, розказувати? Я тобі писала.

— Я все-таки, Катюшо, не розумію, — ти гарна, чарівна, добра. Таких, як ти, я більше не знаю. Але чому ти нещаслива? Завжди у тебе сумні очі.

— Серце, мабуть, нещасливе.

— Ні, я серйозно питаю.

— Я про це, дівчинко, сама думаю весь час. Мабуть, коли у людини є все, — тоді вона по-справжньому і нещаслива. У мене — хороший чоловік, любима сестра, воля… А живу, як у міражі, і сама, як привид… Пам’ятаю, в Парижі думала: от би жити мені де-небудь зараз у глухому маленькому місті, доглядати птицю, город, вечорами бігати до милого дружка за річку… Ні, Дашо, моє життя скінчене.

— Катюшо, не говори дурниць…

— Знаєш, — Катя потемнілими, порожніми очима глянула на сестру, — цей день я відчуваю… Іноді ясно бачу смугастий матрац, простиню, що сповзла на підлогу, таз із жовчю… Я лежу мертва, жовта, сива…

Опустивши шерстяне плетиво, Катерина Дмитрівна дивилась на сніжинки, що падали в безвітряній тиші. Вдалині під гостроверхою кремлівською баштою, під розчепіреним золотим орлом, кружляли галки, як хмара чорного листя.

— Я пам’ятаю, Дашенько, я встала рано, рано. З балкона видно було Париж, весь у голубуватому серпанку, і всюди здіймались білі, сірі, сині димки. Вночі був дощик, — пахло свіжістю, зеленню, ваніллю. Вулицею йшли діти з книжками, жінки з кошиками, відчинялися продовольчі крамниці. Здавалось — це міцне й вічне. Мені захотілось зійти туди, вниз, змішатися з натовпом, зустріти якусь людину з добрими очима, покласти їй руки на груди. А коли я спустилась на великі бульвари, — все місто вже було божевільне. Бігали продавці газет, всюди — схвильовані купки людей. В усіх газетах — страх смерті і ненависть. Почалась війна. З цього дня тільки й чути — смерть, смерть… На що ж ще сподіватися?

Помовчавши, Даша спитала:

— Катюшо…

— Що, рідненька?

— Як ти з Миколою?

— Не знаю, здається, ми простили одне одному. Дивись, ось уже три дні минуло, — він зі мною дуже ніжний. Які там жіночі рахунки. Мучся, збожеволій, — кому зараз це потрібно? Так, пищиш, як комар, і себе ледве чути. Заздрю старим жінкам — у них усе просто: скоро смерть, до неї і готуйся.

Даша заворушилась на підлокітнику крісла, зітхнула кілька разів глибоко і зняла руки з Катиних плечей. Катерина Дмитрівна сказала ніжно:

— Дашенько, Микола Іванович мені сказав, що ти наречена. Правда це? Бідненька, — вона взяла Дашину руку, поцілувала і, поклавши на груди, почала гладити. — Я вірю, що Іван Ілліч живий. Якщо ти його дуже любиш, — тобі