Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Братики, помираю!

Телєгін розрізняв поміж стовбурами рослі нерухомі постаті охотників. Вони всі дивилися в його бік, — він це почував. Він наказав, щоб усі, розсипавшись поодинці, пробивались на північний край лісу, мабуть, ще не оточений. Сам же він з тими, хто захоче залишитися, затримається, наскільки можна, тут в окопах.

— Потрібно п’ять чоловік. Хто залишається охотою?

Від дерев відділились і підійшли до нього Зубцов, Сусов і Колов — молодий хлопець. Зубцов крикнув, обернувшись:

— Ще двох! Рябкін, іди!

— Що ж, я можу…

— П’ятого, п’ятого.

З землі підвівся низькорослий солдат у кожушку, в кудлатій шапці.

— Ну ось і я, мабуть.

Шість чоловік залягли кроків на двадцять один від одного і відкрили вогонь. Постаті за деревами зникли. Іван Ілліч випустив кілька пачок і раптом дуже виразно побачив, як завтра вранці люди в голубих капотах перевернуть на спину його вишкірений труп, почнуть обшукувати, і брудна рука залізе за сорочку.

Він поклав гвинтівку, розгріб пухку сиру землю, і, вийнявши Дашині листи, поцілував їх, поклав у ямку, і засипав, пригорнув зверху прілим листям.

«Ой, ой, братики!» — почув він голос Сусова зліва. Залишилось дві пачки патронів. Іван Ілліч підповз до Сусова, що лежав ниць, ліг поруч і брав пачки з його сумки. Тепер стріляли тільки Телєгін та ще хтось з правого боку. Нарешті патрони скінчились. Іван Ілліч пождав, озираючись, підвівся і почав звати на ймення охотників. Відповів один голос: «Тут», — і підійшов Колов, спираючись на гвинтівку. Іван Ілліч спитав:

— Патронів нема?

— Нема.

— Інші не відповідають?

— Ні, ні.

— Гаразд. Ходімо. Біжи!

Колов перекинув гвинтівку через спину і побіг, ховаючись за стовбурами. А Телєгін не пройшов і десяти кроків, як ззаду в плече йому ткнув тупий залізний палець.

Всі уявлення про війну як про молодецькі кавалерійські наскоки, незвичайні марші і геройські подвиги солдатів та офіцерів — виявились застарілими.

Знаменита атака кавалергардів, коли три ескадрони, в пішому строю, пройшли без єдиного пострілу дротяні загородження, маючи на чолі командира полку князя Долгорукова, що виступав під кулеметним вогнем з сигарою в роті і, за звичаєм, лаявся по-французьки, звелась до того, що кавалергарди, втративши половину складу вбитими й пораненими, взяли дві важких гармати, які вже були заклепані й охоронялись одним кулеметом.

Осавул козачої сотні говорив з цього приводу: «Доручили б мені, я б з десятьма козаками взяв це лайно».

З перших же місяців виявилось, що доблесть колишнього солдата, — величезного, вусатого і геройського на вигляд чоловіка, який умів скакати, рубати і не кланятись кулям, — непотрібна. На головне місце у війні була поставлена техніка й організація тилу. Солдати повинні були тільки уперто і слухняно вмирати в тих місцях, де вказано на карті. Став потрібний солдат, який уміє ховатися, закопуватись у землю, зливатися з кольором пилу. Сентиментальні постанови Гаагської конференції, — як морально і як не морально вбивати, — були просто розірвані. І разом з цим клаптем паперу розлетілися останні пережитки нікому вже більш не потрібних моральних законів.

Так за кілька місяців війна завершила роботу цілого століття. До цього часу ще дуже багатьом здавалось, що людське життя керується вищими законами добра. І що кінець кінцем добро повинно перемогти зло, і людство стане досконалим. На жаль, це були пережитки середньовіччя, вони розслаблювали волю і гальмували хід цивілізації. Тепер навіть запеклим ідеалістам стало ясно, що добро і зло є поняття суто філософські і людський геній — на службі у поганого господаря…

Це був час, коли навіть малих дітей навчали, що вбивство, руйнування, знищення цілих націй — доблесні і святі вчинки. Про це товкли, галасували, закликали щоденно мільйони газетних аркушів. Особливі знавці щоранку провіщали, чим кінчатимуться битви… В газетах друкувались провіщення знаменитої ворожки мадам Теб. З’явилась безліч ворожбитів, складачів гороскопів і провісників майбутнього. Товарів бракувало. Ціни зростали. Вивіз сировини з Росії припинився. В три гавані на півночі і сході — єдині продухвини, що залишились у замурованій на смерть країні, — ввозились тільки снаряди і знаряддя війни. Поля оброблялись погано. Мільярди паперових грошей ішли на село, і селяни вже неохоче продавали хліб.

У Стокгольмі на таємному з’їзді членів окультної ложі антропософів фундатор ордену говорив, що страшна боротьба, яка відбувається в найвищих сферах, перенесена зараз на землю, настає світова катастрофа, і Росія буде принесена в жертву для спокутування гріхів. Дійсно, всі розумні міркування потопали в океані крові, — вона лилася на величезній смузі в три тисячі верст, що оперізувала Європу. Ніякий розум не міг пояснити, чому залізом, динамітом і голодом людство уперто знищує само себе. Виливались якісь вікові гнійники. Переживалась спадщина минулого. Але й це нічого не пояснювало.

В країнах починався голод. Життя всюди спинялось. Війна починала здаватися лише першою дією трагедії.

Перед цим видовищем кожна людина, ще недавно «мікрокосм», гіпертрофована особа, — зменшувалась, перетворювалась на безпорадну порошинку. На її місце до вогнів трагічної рампи виходили первісні маси.

Найтяжче було жінкам. Кожна, відповідно до своєї вроди, чарівності і вміння, розкидала павутиння — нитки тонкі і для звичайного життя досить міцні. В усякому разі, той, кому призначено, потрапляв у них і дзижчав любовно.

Але війна розірвала й ці сіті. Плести наново — нічого було й думати в такий жорстокий час. Доводилось ждати кращих часів. І жінки ждали терпляче, а час минав, лічені жіночі роки минали марно й сумно.

Чоловіки, коханці, брати й сини, — тепер нумеровані і цілком абстрактні одиниці, — лягали під земляні могилки на полях, на узліссях,