Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Ні, ні, не хочу, — сказала вона і почувала, як стукотить серце, слабне тіло. — Ну, скажіть, а ви?

Жадов наморщив шкіру на лобі, обличчя його взялось дрібними несподіваними зморшками, стало старе.

— Що — а ви? — повторив він різко. — Вчора я застрелив жида за сараєм. Хочете знати — приємно це чи ні? Яка дурниця!

Він стиснув гострими зубами цигарку і чиркнув сірника, і плоскі пальці, що тримали його, були тверді, але цигарка так і не потрапила у вогник, не закурилась.

— Ну, я п’яний, пробачте, — сказав він і кинув сірника, що догорів до нігтів. — Ходімо на повітря.

Єлизавета Київна підвелась, як уві сні, і пішла за ним до вузької пролазки з бліндажа. Навздогін закричали п’яні, веселі голоси, і Марія Іванівна, рвонувши гітару, затягнула басом: «Дьішала ночь восторгом сладо- страстья…»

Надворі гостро пахло весняною пріллю, було темно й тихо. Жадов швидко йшов по мокрій траві, засунувши руки в кишені. Єлизавета Київна йшла трохи позаду нього, не перестаючи усміхатись. Раптом він спинився й уривчасто спитав:

— Ну, то що ж?

У неї запалали вуха. Стримавши спазму в горлі, вона відповіла ледве чутно:

— Не знаю.

— Ходімо. — Він кивнув убік, де темнів дах сарая. Через кілька кроків він знову спинився і міцно взяв Єлизавету Київну за руку холодною рукою.

— Я збудований, як бог, — промовив він з несподіваним запалом. — Я рву двогривеники. Кожну людину я бачу наскрізь, як скляну… Ненавиджу! — Він запнувся, немов згадавши щось, і тупнув ногою. — Оці всі хи-хи, ха-ха, співи, боязкі балачки — гидота! Вони всі, як черв’яки в теплому гною… Я їх давлю… Слухайте. Я вас не люблю, не можу! Не буду любити… Не сподівайтесь… Але ви мені потрібні… Мені огидне це почуття залежності… Ви повинні зрозуміти… — Він сунув руки свої під лікті Єлизавети Київни, з силою притягнув її і припав до скроні губами, сухими й гарячими як жар.

Вона рвонулась, щоб звільнитися, але він так стиснув її, що хруснули кістки, і вона схилила голову, важко повисла на його руках.

— Ви не така, як ті, як усі, — промовив він, — я вас навчу… — Він раптом замовк, підняв голову. В темряві виростав різкий, свердлячий звук.

— А, чорт! — сказав Жадов крізь зуби.

Зараз же вдалині гримнув розрив. Єлизавета Київна знову рвонулась, але Жадов ще дужче стиснув її. Вона промовила благаюче:

— Пустіть же мене!

Розірвався другий снаряд. Жадов продовжував щось бурмотіти, і раптом зовсім поруч, за сараєм, злетів чорно-вогняний стовп, гуркотом вибуху швиргонуло високо палаючі жмути соломи.

Єлизавета Київна рвонулася з його рук і побігла до бліндажа.

Звідти, з пролазки, поспішно виходили офіцери, оглядаючись на палаючий сарай, підтюпцем побігли по чорно-покопаній від скісного світла землі, — одні — ліворуч до ліска, де були окопи, другі — праворуч — в хід сполучення, що вів до передмостового укріплення. За річкою, далеко за пагорками, гримотіли німецькі батареї. Обстріл почався з двох місць, — били в правий бік — по мосту, і в лівий бік — по переправі, яка вела до фільварку, недавно зайнятого по той бік річки ротою Усольського полку. Частина вогню була зосереджена на російських батареях.

Єлизавета Київна бачила, як Жадов, без шапки, засунувши руки в кишені, ішов прямо через поле, до кулеметного гнізда. І раптом на місці його високої постаті виріс патлатий, вогняно-чорний круг. Єлизавета Київна заплющила очі. Коли вона знову глянула, — Жадов ішов лівіше, так само відкинувши лікті. Капітан Тетькін, що стояв з біноклем коло Єлизавети Київни, крикнув сердито:

— Казав я, — на чорта нам цей фільварок! Тепер, будь ласка, дивіться, — всю переправу розвернули. От сволочі! — І знову почав дивитись у бінокль. — тОт сволочі, знову гатять прямо по фільварку! Пропала шоста рота. Ех! — Він одвернувся і швидко почухав голу потилицю. — Шляпкін!

— Тут, — враз відповів маленький носатий чоловік у папасі.

— Говорили з фільварком?

— Сполучення перерване.

— Передайте у восьму роту, щоб послали підкріплення на фільварок.

— Слухаю, — відповів Шляпкін, чітко віднімаючи руку від скроні, відійшов два кроки і спинився.

— Поручик Шляпкін! — сердито знову покликав капітан.

— Тут.

— Потрудіться виконати наказ.

— Слухаю. — Шляпкін одійшов трохи далі і, нахиливши голову, став паличкою колупати землю.

— Поручик Шляпкін! — загорлав капітан.

— Тут.

— Ви людську мову розумієте чи не розумієте?

— Так точно, розумію.

— Передайте у восьму роту наказ. Від себе скажіть, щоб його не виконували. Вони й самі не ідіоти, щоб посилати туди людей. Нехай пошлють чоловік п’ятнадцять до переправи відстрілюватись. Зараз же повідомте в дивізію, що восьма рота молодецьким ударом форсує переправу. А втрати ми покажемо з шостої роти. Ідіть. Та забирайтесь ви, баришня, — обернувся він до Єлизавети Київни, — забирайтесь к чортовій матері звідси, зараз почнеться обстріл.

В цей час з шипінням пролетів снаряд і вдарив поблизу.

Жадов лежав коло самої щілини кулеметного бліндажа і жадібно, не відриваючись від бінокля, стежив за боєм. Бліндаж був викопаний на схилі зарослого лісом пагорка. Коло підніжжя його пологою дугою загиналась річка; праворуч валував клубами міст, який тільки що загорівся; за ним по той бік у трав’яному болоті видно було ламану лінію окопів, де сиділа перша рота усольців, ліворуч від них крутився в очеретах струмок, що впадав у річку; ще лівіше, за струмком, палали три будівлі фільварку; за ними в окопах, що виступали кутом, сиділа шоста рота. Кроків за триста від неї починались