Українська література » Сучасна проза » Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Читаємо онлайн Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Микола Іванович перевіз Катерину Дмитрівну під Москву, на дачу, в рублений будиночок з двома терасами, — одна виходила в березовий, з вічно рухливою зеленою тінню лісок, де блукали рябі телята, друга — на спадисте хвилясте поле.

Щовечора Даша і Микола Іванович виходили з дачного поїзда на полустанку і йшли болотяним лугом. Над головою товклись комарики. Потім доводилось іти під гору. Тут звичайно Микола Іванович спинявся, ніби для того, щоб глянути на захід сонця, і говорив, відсапуючись:

— Ах, як хороше, чорт візьми!

За потемнілою хвилястою рівниною, вкритою то смугами хлібів, то кучерями ліщинових і березових перелісків, лежали хмари, ті, що бувають, коли заходить сонце, — лілові, непорушні й безплідні. В їх довгих щілинах тьмяним світлом догоряла небесна заграва, і неподалік, внизу, в заводі струмка, відбивалась оранжева щілина неба. Ухали, охали жаби. На плоскому полі тем- ніли ожереди й покрівлі села. В полі горіло багаття. Там колись, за валом і високим частоколом, сидів Тушинський самозванець. З протяжним гудком з-за лісу з’являвся поїзд, що віз солдатів на захід, у тьмяний присмерк.

Підходячи узліссям до дачі, Даша і Микола Іванович бачили крізь шибки тераси накритий стіл, лампу з матовою кулею. Назустріч, чемно гавкаючи, прибігав дачний собачка Шарик і, добігши та покрутивши хвостом, про всяк випадок відходив у полин і гавкав убік.

Катерина Дмитрівна тарабанила пальцями в шибку тераси — в сутінки їй було ще заборонено виходити. Микола Іванович, зачиняючи за собою хвіртку, говорив: «Дуже гарна дачка, я тобі скажу». Сідали вечеряти. Катерина Дмитрівна розповідала дачні новини: з Тушина прибігав скажений собака і покусав у Кишкіних двох курчат; сьогодні переїхали на симовську дачу Жилкіни, і зараз же у них украли самовар; Мотрона, куховарка, знову набила сина.

Даша мовчки їла — після міста вона стомлювалась страшенно. Микола Іванович витягав з портфеля пачку газет і починав читати, колупаючи зубочисткою зуба; коли він доходив до неприємних повідомлень, то починав цикати зубом, поки Катя не говорила: «Миколо, будь ласка, не цикай». Даша виходила на ганок, сідала, підперши підборіддя, і дивилась на потемнілу рівнину, з вогниками багать де-не-де, на дрібні літні зірки, що з’являлись на небі. З садочка пахло политими клумбами.

На терасі Микола Іванович, шарудячи газетами, говорив:

— Війна вже тільки тому не може довго тривати, що країни згоди і ми — союзники — розоримося.

Катя питала:

— Хочеш кислого молока?

— Якщо тільки холодне… Жахливо, жахливо! Ми втратили Львів і Люблін. Чортзна-що! Як можна воювати, коли зрадники вганяють ножа в спину. Неймовірно!

— Миколо, не цикай.

— Дай мені спокій! Якщо ми втратимо Варшаву, буде така ганьба, що не можна жити. Справді, іноді спадає на думку — чи не краще укласти хоч би перемир’я яке-небудь та й обернути штики на Петербург.

Здалека лунав гудок поїзда, — було чути, як він стуч котів по мосту через той струмок, де недавно відбивався захід сонця: це везли, мабуть, поранених у Москву. Микола Іванович знову шарудів газетою:

— Ешелони відправляються на фронт без гвинті иок, в окопах сидять з палицями. Гвинтівка — одна на кожну п’яту людину. Ідуть в атаку з тими ж палицями, сподіваючись узяти гвинтівку, коли вб’ють сусіда. Ах, чорт візьми, чорт візьми!..

Даша сходила з ганку і спиралась ліктями на хвіртку. Світло з тераси падало на глянсуваті лопухи коло паркана, на дорогу. Мимо, похиливши голову, загрібаючи босими ногами пил, нехотя — з горя, йшов Мотронин син, Петька. Йому нічого більш не залишалось, як вернутися на кухню, дати себе набити і лягти спати.

Даша виходила за хвіртку і поволі йшла до річки Хімки.

Там, у темряві, стоячи на кручі, вона прислухалась, — десь, чутне тільки вночі, дзюрчало джерело; зашурхотіла, покотилась до води і хлюпнула земля з сухої кручі. Збоку непорушно бовваніли чорні дерева, — раптом сонно починало шуміти листя, і знову було тихо. «Коли ж, коли ж, коли?» — неголосно говорила Даша і хрустіла пальцями…

В перших числах червня, в свято, Даша встала рано і, щоб не будити Катю, пішла митися на кухню. На столі лежала купа овочів і поверх неї якась зеленувата листівка, мабуть, торговець овочами взяв її на пошті разом з газетами. Петька, Мотронин син, сидів на порозі і, сопучи, прив’язував до палички курячу ногу. Мотрона розвішувала на акації білизну.

Даша налила в череп’яний таз води, що пахла річкою, спустила з плечей сорочку і знову подивилась, — що воно за чудна листівка? Взяла її за кінчик мокрими пальцями, там було написано: «Люба Дашо, я турбуюсь, чому ні. на один з моїх листів не було відповіді, невже вони пропали?»

Даша швидко сіла на стілець, потемніло в очах, ослабли ноги…


«Рана моя зовсім загоїлась. Тепер я щодня займаюсь гімнастикою, взагалі тримаю себе в руках. А також вивчаю англійську і французьку мови. Обнімаю тебе, Дашо, якщо ти мене ще пам’ятаєш. І. Телєгін».


Даша підняла сорочку на плечі і прочитала листа вдруге:

«Якщо ти мене ще пам’ятаєш!..»

Вона схопилась і побігла до Каті в спальню, відгорнула ситцеву фіранку на вікні.

— Катю, читай вголос!..

Сіла на постіль до переляканої Каті, і, не дожидаючи, прочитала сама, і зараз же схопилась, сплеснула в долоні:

— Катю, Катю, як це жахливо!

— Але ж, слава богу, він живий, Данюшо.

— Я люблю його!.. Господи, що мені робити!.. Я питаю тебе, — коли скінчиться війна?

Даша схопила листівку й побігла до Миколи Івановича. Прочитавши листа, в розпачі, вона вимагала від нього найточнішої відповіді: коли скінчиться війна?

— Голубонько ти моя, та цього ж ніхто тепер не знає.

Відгуки про книгу Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: