Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
— Там — ворог держави, а тут тільки твій ворог, — ледве чутно промовила Єлизавета Київна.
— Поздоровляю, ви мені ще про соціалізм що-небудь розкажіть. Дурниця! В основі моралі покладено право особи, а не колектив. Я запевняю, — мобілізація блискуче вдалась в усіх країнах, і війна триває третій рік на повний хід, скільки б там не протестував папа римський, — тільки тому, що ми всі, кожна особа, виросли з дитячих пелюшок. Ми хочемо, а якщо прямо й не хочемо, то нічого не маємо проти вбивства і грабежу. Вбивство і грабіж організовані державою. Дурники, шмаркачі продовжують називати вбивство і грабіж вбивством і грабежем. Я ж віднині називаю це цілковитим здійсненням права особи. Тигр бере те, що хоче. Я вищий тигра. Хто сміє обмежувати мої права? Звід законів? Його з’їли черви.
Жадов підібгав ноги, легко підвівся і заходив по кімнаті, ледве освітленій крізь брудні шибки тьмяною смугою заходу.
— Мільярд людей перебуває в стані воєнної дії, п’ятдесят мільйонів чоловік б’ються на фронтах. Вони організовані й озброєні. Поки що вони являють собою два ворожі колективи. Але їм ніщо не перешкоджає одного чудового дня припинити стрільбу і з’єднатися. І це буде тоді, коли яка-небудь людина скаже тому п’ятдесятмільйонному колективові: «Бовдури, стріляєте не в ту ціль». Війна повинна скінчитися бунтом, революцією, світовою пожежею. Штики обернуться всередину країн. Колектив стане господарем життя. На трон посадять жебрака в лахмітті і перед ним схилятимуться. Нехай буде так. Але тим більш у мене розв’язані руки для боротьби. Там — закон мас, тут — закон особи, оголеної особи на повному диханні. Ви — соціалізм, а ми — закон джунглів, а ми — організовану залізною дисципліною священну анархію.
У Єлизавети Київни страшенно билося серце. Це були саме ті «безодні», про які вона мріяла колись на квартирі у Телєгіна. Але вже не веселенькі жарти у вигляді дванадцяти пунктів «самопровокації», що їх вивішували на дверях Лізи телєгінські мешканці… Зараз в сутінках, повз вікна ходив чоловік, дійсно страшний, як пума в клітці. Він і розмовляв тільки тому, що був не на волі. Вслухаючись у його слова, Єлизавета Київна почувала,
XXV
Серед загальної зневіри і безнадійного чекання, на початку зими 16-го року російські війська, прокопуючи глибокі тунелі в снігах, видираючись по обмерзлих скелях, несподівано взяли штурмом фортецю Ерзерум. Це було в той час, коли англійці зазнавали воєнних невдач у Месопотамії і під Константинополем, коли на західному фронті точилась уперта боротьба за будиночок поромника на Ізері, коли відвоювання кількох метрів землі, густо политої кров’ю, вже вважалося перемогою, про яку по всьому світу квапливо бурмотіла Ейфелева башта.
На австрійському фронті російські армії під командою генерала Брусилова так само несподівано перейшли в рішучий наступ.
Стався міжнародний переполох. В Англії випустили книгу про загадкову російську душу. Дійсно, всупереч логічному сенсу, після півтора року війни, розгрому, втрати вісімнадцяти губерній, загальної зневіри, господарського розорення і політичного розвалу Росія знову рушила в наступ по всьому своєму тритисячоверстному фронту. Знялась зворотна хвиля свіжої і наче невиснаженої сили.
Сотнями тисяч потяглися полонені в глиб Росії. Австрії було завдано смертельного удару, після якого вона через два роки легко, як череп’яний горщик, розвалилась на частини. Німеччина таємно пропонувала мир. Карбованець подорожчав. Знову воскресли надії воєнним ударом покінчити світову війну. «Російська душа» стала надзвичайно популярна. Російськими дивізіями вантажились океанські пароплави. Орловські, тульські, рязанські мужики виспівували «солов’я-пташечку» на вулицях Салонік, Марселя, Парижа і шалено ходили в штикові атаки, рятуючи європейську цивілізацію.
Ціле літо йшов наступ. Призивались все нові роки запасних. Сорокатрирічних мужиків брали з поля, з робіт. По всіх містах формувалися поповнення. Число мобілізованих сягало мало не двадцяти чотирьох мільйонів. Над Німеччиною, над усією Європою нависла стародавнім жахом хмара азіатських полчищ.
Москва дуже спустіла за це літо — війна, як насосом, викачала чоловіче населення. Микола Іванович поїхав на фронт, у Мінськ. Даша й Катя жили в місті тихо і самотньо, — роботи було багато. Надходили іноді коротенькі й сумні листівки від Телєгіна, — він, виявляється, пробував утекти з полону, але був спійманий і переведений у фортецю.
Деякий час до сестер ходив дуже милий чоловік, капітан Рощин, якого було відряджено в Москву приймати спорядження. Його одного разу привіз на обід Микола Іванович з Міського союзу на своєму автомобілі. З того часу Рощин почав заходити.
Щовечора, в сутінки, дзвонив на парадному дзвінок. Катерина Дмитрівна зараз же обережно зітхала і йшла до буфета — покласти варення у вазочку або нарізати до чаю лимон. Даша помітила, що коли, слідом за дзвінком, у їдальні з’являвся Рощин, Катя не зразу обертала до нього голову, а хвилинку ждала, потім на губах у неї з’являлася звичайна ніжна усмішка. Вадим Петрович Рощин мовчки кланявся. Він був худорлявий, з темними невеселими очима, з оббритим ладним черепом… Не поспішаючи, сівши до столу, він тихим голосом розповідав воєнні новини. Катя, принишкнувши за самоваром, дивилася йому в обличчя, а по очах її, з великими зіницями, було видно, що вона слухає його особливо. Зустрічаючись з її поглядом, Рощин трохи начебто хмурився. Здригалися під столом його шпори. Іноді за столом заходило довге мовчання, і раптом Катя зітхала і, почервонівши, винувато усміхалась. Годині об одинадцятій Рощин підводився, цілував руку, Каті — шанобливо, Даші — неуважно, і йшов, просячи не проводити його до прихожої. По безлюдній вулиці довго чути було його тверді кроки. Катя перетирала чашки, зачиняла буфет, і, так само не сказавши ні слова, йшла в свою кімнату, і повертала в дверях ключ.
Одного разу, коли заходило сонце, Даша сиділа коло
