Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс
— Я видамся вам душогубом, сеньйоро маркіза, але якщо ви так хочете знати!.. Навряд чи я всіх пригадаю, декотрі, мабуть, цілком випали з пам’ять… Мо’, чоловік тридцять, а мо’, й тридцять п’ять, точно вам не скажу. Хто їх рахуватиме — при такому житті, як у мене?.. Але я просто нещасний, сеньйоро маркіза, така моя лиха доля, Винні ті, хто мене скривдив. А вбивати — те саме, що зривати черешні. Зірвеш одну, а там дивись і десяток. Хочеш вижити — убивай, а пожалієш — уб’ють тебе.
Запала довга мовчанка. Дама не могла відірвати погляду від рук бандита — коротких, товстих, з понівеченими нігтями. Але Плюмітас і не дивився на «сеньйору маркізу». Він зосередив усю свою увагу на матадорові; хотів подякувати Гальярдо за те, що той прийняв і нагодував його, а також розвіяти гнітюче враження від своїх розповідей.
— Я вас дуже шаную, сеньйо Хуане, — сказав він. — Ще коли побачив вас на арені вперше, то подумав: «Це хлопець відважний». У вас багато шанувальників, але іншого такого, як я, мабуть, нема. Адже щоб вас побачити, мені не раз доводилось перевдягатися й іти в місто, ризикуючи шкурою. Ну як, на вашу думку, справжній я любитель?
Гальярдо всміхнувся і ствердно кивнув головою; така відданість явно лестила його професійному самолюбству.
— Окрім того, — провадив розбійник, — ніхто не може мені закинути, що я коли взяв у Рінконаді хоча б шматок хліба. Скільки разів блукав я десь поблизу голодний, без мідяка в кишені, але до сьогодні мені й на думку не спадало завітати на цю ферму. «Сеньйо Хуан для мене людина свята, — завжди казав я собі. — Він заробляє гроші, як і я, — важачи життям. Це мій товариш по нещастю…» Звичайно, ви, сеньйо Хуане, велика людина, а я нікчемний бідняк, так не станете ви заперечувати, що ми з вами рівня, бо й ви, і я постійно дивимося смерті в очі. Зараз ми сидимо ось тут і спокійно снідаємо, але рано чи пізно настане день, коли богові обридне нам помагати, і він одвернеться од пас, і тоді мене знайдуть десь при. дорозі убитого, мов скаженого пса, а вас із усіма вашими грішми винесуть з арени ногами вперед, і нехай навіть цілий місяць газети писатимуть про вашу загибель, навряд чи на тому світі вам стане від цього хоч трохи легше.
— Це правда… правда, — мовив Гальярдо і раптом зблід.
На обличчі матадора з’явився вираз забобонного страху, який опановував його перед коридою. І справді, доля його схожа на долю оцього грізного волоцюги, що рано чи пізно неминуче загине в нерівній боротьбі.
— Але не думайте, що я боюся смерті, — провадив Плюмітас. — Я ні в чому не каюся і йду своєю дорогою. Мені є з чого радіти і є чим пишатися, як і вам, коли ви читаєте в газетах, що дуже гарно виступили на кориді і дістали в нагороду вухо бика. Бо ж по всій Іспанії говорять тепер про Плюмітаса, а газети друкують безліч небилиць про мої злочинства, і чув я навіть, ніби про мене збираються показувати виставу в театрі; у самому Мадриді, у тому палаці, куди сходяться на свої балачки депутати, згадують мене майже щотижня. Та й як мені не пишатися, коли за мною ганяється ціле військо, коли я, сам як палець, морочу голову тисячам озброєних йолопів, що отримують платню від держави. Якось у неділю заїжджаю я в одне село. У церкві саме правили службу, а на майдані сиділо кілька сліпців, що співали й грали на гітарі. Перед ними юрмилися люди, витріщаючись на якусь картину — співці носили її з собою. Спиняю я коня й бачу, що на картині зображений хвацький молодець у крислатому капелюсі, з бурцями, вбраний як на весілля, верхи на баскому огирі, з мушкетом через сідельну луку і пишнотілою молодичкою на крупі. Уявіть собі мій подив, коли я довідався, що отой красень не хто інший, як сам Плюмітас… Знати про таке приємно. Хоч я й никаю світом обшарпаний і голодний, мов Адам*, але люди, бачте, уявляють мене зовсім іншим. Я купив у сліпих папірець із словами їхньої пісні і завжди ношу його при собі. Там переказано життя Плюмітаса, з безліччю небилиць, але віршами. Дуже гарно написано. Коли я відпочиваю в лісі, то читаю ті вірші, щоб вивчити їх напам’ять. Мабуть, ту пісню склав якийсь дуже вчений сеньйор.
Грізний Плюмітас розповідав про свою славу з дитячою гордістю. Куди й подівся той мовчазний, небалакучий чоловік, який, здавалося, хотів, щоб у ньому бачили не славетного розбійника, а бідного мандрівця, змученого голодом. Він розпалився на думку, що ім’я його гримить по всій країні, що про його подвиги ходять легенди.
— Хто знав би мене, — провадив він, — якби я досі жив у своєму селі?.. Я часто про це думаю. Нам, злидарям, лишається одне з двох: або надриватися, працюючи на інших, або обрати єдиний шлях, що веде до слави й багатства — убивати. Убивати биків я не міг навчитися. Моє село лежить у горах, і бойових биків там не розводять. Та й важкуватий я, і не дуже спритний… Тому я став убивати людей. Для бідняка це єдина можливість пробити собі дорогу і змусити шанувати себе.
Насйональ, який досі слухав розбійника з мовчазною незворушністю, вирішив, що пора втрутитись.
— Освіти — ось чого бракує біднякові: йому треба навчитися читати й писати.
На ці слова бандерильєро усі, хто знав про його манію, засміялись.
— Знову ти за своє, друзяко, — мовив Потахе. — Дай-но виговоритися Плюмітасу — він діло каже.
Розбійник, який не дуже шанував Насйоналя за обережну поведінку на арені, поставився до його слів зневажливо.
— Я умію читати й писати. А яка мені з того користь? Коли я жив у селі, то через свою грамотність завжди був на видноті і мені найбільше перепадало, тільки й усього… Справедливості — ось чого треба біднякові; нехай дадуть те, що йому належить, а як не дають — сам мусить узяти. Треба бути вовком, щоб тебе боялися. Тоді й
