Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс

Гальярдо був вражений. Невже він може спокійно сидіти на коридах, коли за ним ганяється ціле військо? Плюмітас поблажливо посміхнувся.

— Пхе! Я буваю всюди. Їду, куди мені заманеться.

Потім став розповідати, що не раз перестрівав матадора, як той їхав до маєтку, коли в компанії, а коли й сам. Гальярдо завжди проминав розбійника, не звертаючи на нього уваги, мабуть, думав, що то якийсь наймит скаче верхи до ближнього села або до пастушої хатини.

— Коли ви їхали з Севільї купувати оті два млини в долині, я перестрів вас на дорозі. Ви мали при собі п’ять тисяч дуро. Адже так? Признайтеся по правді. Як бачите, я про це знав… Іншого разу ви їхали на отій чортопхайці, що її називають автомобілем, з одним севільським сеньйором — мабуть, то ваш повірений. Ви їхали підписувати нотаріальний акт на купівлю Чернецького оливняка, і грошей у вас було ще більше.

Гальярдо напружив пам’ять і пригадав, що справді все було саме так. Він неабияк здивувався. То для цього чоловіка не існує таємниць? А бандит, хизуючись своїм добрим ставленням до тореро, став похвалятися, що для нього перешкод не існує.

— Ви гадаєте, на автомобілі від мене можна втекти? Дідька лисого! Того звіра я спиняю просто — оцією штукою. — І Плюмітас показав на свій карабін. — Якось у Кордові мені треба було поквитатися з одним багатим сеньйором, моїм ворогом. Прив’язав я свого коника край дороги і став чекати. Дивлюся, мчить ота чорна потвора, здіймаючи хмари диму й куряви. Я підняв руку, але він і не думає спинятися, і тоді я вгатив кулю в колесо. Тарадайка прокотилася ще трохи та й стала, а я підбіг і поквитався з сеньйором. Чоловік, який уміє вгатити кулю куди йому треба, зупинить на шляху хоч кого.

Гальярдо був здивований і приголомшений, слухаючи, з якою професійною невимушеністю розповідає Плюмітас про свої подвиги на великій дорозі.

— Вас мені не було причини спиняти. Ви не з багатіїв. Ви такий самий бідняк, як і я, правда, вам трохи більше щастить, та й ремесло у вас пристойніше. Але якщо ви й маєте гроші, воші вам не задарма дістались. Я вас дуже шаную, сеньйо Хуане. Ви подобаєтесь мені, бо ви матадор совісний, а я люблю сміліших людей. Ми з вами майже товариші: обидва постійно дивимося смерті в очі. Через те, хоча ви мене й не знали, я завжди вас пропускав, ніколи не брав від вас навіть цигарки, та ще й стежив, щоб ніхто не зачепив вас і пальцем, щоб якийсь мерзотник не скористався, бува, з мого імені й не вийшов на дорогу, назвавшися Плюмітасом, бо на цьому світі чого тільки не трапляється…

Несподівана поява урвала мову розбійника, а матадор аж скривився від невдоволення. А хай йому чорт! Донья Соль! Він же звелів Насйоналеві… Бандерильєро з’явився в дверях кухні слідом за дамою і кілька разів скрушно знизав плечима й розвів руками, показуючи маестро, що всі його вмовляння та поради виявились марними.

Донья Соль вийшла у своєму дорожньому костюмі, похапцем причесавшись та закрутивши вузлом золоті коси. Плюмітас у маєтку! Яке щастя! Учора вона думала про нього майже цілу ніч, не можучи заснути й умліваючи від солодкого жаху, і твердо вирішила вранці об’їхати верхи всі навколишні пустельні поля — ану ж пощастить перестріти таємничого розбійника. І ось, паче думки доньї Соль передавались на відстань, злочинець скорився її волі і з самого ранку з’явився в маєток.

Плюмітас! Це ім’я викликало в уяві дами завершений образ розбійника. Здавалося, їй і знайомитися з ним не треба — вона впізнає його з першого погляду. Донья Соль виразно уявляла собі високого стрункого кабальєро з матово смаглявим обличчям: з-під крислатого капелюха, надітого поверх червоної хустки, вибиваються смоляні кучері; гнучке і спритне тіло затягнуте в чорний оксамит; тонкий стан підперезаний пурпуровим шовковим поясом, на ногах шкіряні гетри кольору фініка: такий собі мандрівний лицар андалузьких степів, схожий на стрункого тенора, якого вона бачила в опері «Кармен», того самого, що заради кохання* скидає солдатську форму і стає контрабандистом.

Її широко розкриті від хвилювання очі нишпорили по кухні, але не бачили ні крислатого капелюха, ні прегарного мушкета. Незнайомець із карабіном, що звівся перед нею на ноги, був схожий на польового сторожа, яких вона не раз зустрічала на землях своєї родини.

— Добридень, сеньйоро маркіза… Як ся мав сеньйор маркіз, ваш дядько?

Помітивши звернені на цього чоловіка погляди, донья Соль усе зрозуміла. То оце він такий, Плюмітас?..

Збентежений появою сеньйори, бандит із незграбною галантністю скинув капелюха і стояв з карабіном в одній руці і злинялим фетровим капелюхом — у другій.

Гальярдо був неабияк здивований, почувши слова розбійника. Цей чоловік знає усіх на світі і від надмірної шанобливості навіть наділив донью Соль родовим титулом, що їй не належав.

Оговтавшись від несподіванки, дама знаком показала Плюмітасові, щоб він сів і покрив голову. Розбійник слухняно опустився на стілець, але капелюха поклав поруч себе, на інший стілець.

Ніби прочитавши німе запитання у втуплених у нього очах доньї Соль, Плюмітас провадив:

— Не дивуйтеся, сеньйоро маркіза, що я вас знаю: я не раз бачив, як ви їздили з маркізом та іншими сеньйорами дражнили молодих бичків. Бачив також здалеку, як ви ганялися з гаррочею за биками. Ви, сеньйоро, хоробра жінка, а гарнішої за вас я не бачив на всьому білому світі. Чиста втіха дивитися, як ви гарцюєте верхи у своєму крислатому капелюсі, краватці, з шовковим поясом на стрункому стані. А за ваші небесні очі чоловіки, мабуть, не раз вихоплювали з піхов кинджали.

Розбійник схопився і в нападі південного красномовства напрочуд легко знаходив нові й нові славослів’я для прекрасної дами.

Донья Соль зблідла й широко розкрила очі, в яких світився солодкий жах — бандит починав їй подобатись. А що як він приїхав у маєток тільки заради неї?.. Ану ж він хоче викрасти її й завезти у своє гірське лігво,