Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс

— Пий, Плюмітасе. Суха їжа горлянку дере. Треба її промочити.

І, не чекаючи, поки розбійник відгукнеться на його припросини, став поквапно перехиляти склянку за склянкою. Плюмітас лише зрідка пригублював, та й то вагаючись. Вина він остерігався та й звичку до нього втратив. У чистому полі не так легко знайти вино, до того ж це — найгірший ворог для людини, яка постійно мусить пильнувати.

— Але ж тут ти серед друзів, — умовляв його пікадор. — Не забувай, Плюмітасе, — у Севільї тебе охороняє сама богоматір Макаренська. Ніхто тебе і пальцем не торкне… А як раптом наскочать жандарми, то я схоплю гаррочу, стану з тобою поряд, і ми не випустимо звідси живим жодного з тих лобуряк. А добре б оце сісти на коня та й податися в гори!.. Мені завжди туди хотілося.

— Потахе! — суворо озвався матадор з другого кінця столу. Він трохи побоювався, що пляшки стоять надто близько від пікадора, і той може наговорити зайвого.

Хоча розбійник випив зовсім мало, щоки його порожевіли, а сині очиці весело заблищали. Він навмисне сів прямо перед дверима, крізь які можна було бачити ворота маєтку та початок безлюдної дороги. Коли-не-коли через смужку землі, що видніла в отворі дверей, переходила корова, свиня або коза, і як тільки по жовтій підлозі ковзала тінь, Плюмітас здригався, готовий кинути ложку й ухопити карабін.

Розмовляючи з сусідами по столу, він пильно стежив за всім, що відбувається навколо, щомиті готовий до захисту або втечі. Не дати захопити себе зненацька було для нього справою честі.

Коли Плюмітас відклав ложку, Потахе змусив його випити ще одну склянку. Розімлілий від ситої їжі, розбійник підпер щоку рукою і сидів мовчки, задивившись у далеч. Звикши харчуватись коли пощастить, він був схожий зараз на удава, який наївся донесхочу після тривалого голодування.

Гальярдо запропонував йому гаванську сигару.

— Дякую, сеньйо Хуане. Я не курю, але візьму вашу сигару для свого товариша, що теж блукає в горах та в чистому полі, бо тому бідоласі легше обходитися без їжі, ніж без курива. З хлопцем нещодавно скоїлося лихо, тож тепер він помага мені, коли б діло на двох.

Він заховав сигару під блузу. Згадавши товариша, який о цій годині, мабуть, блукає десь дуже далеко, розбійник посміхнувся — весело і жорстоко. Вино розігріло Плюмітаса. Він геть змінився: очі засвітилися різким металічним блиском, товсті щоки напружилися, а крива зловісна посмішка зігнала з обличчя звичний добродушний вираз. Видно було, що йому хочеться поговорити, похвалитися своїми подвигами, віддячити за гостинність, приголомшивши уяву добрих господарів.

— Ви, мабуть, чули, що я вчинив минулого місяця на дорозі у Фрехеналь? Як, нічого про це не знаєте?.. Я вийшов тоді з товаришем на дорогу, щоб зупинити диліжанс і поквитатися з одним багатієм, бо той надто часто про мене згадував. Дуже любив він стромляти носа не в свої справи, звик подихати алькальдами і навіть жандарями. В газетах таких називають касіками. Якось я послав йому листа й попросив у нього сто дуро для дуже пильного діла, а він не тільки не передав мені гроші, а й написав губернаторові Севільї, зчинив галас у самому Мадриді, і після того на мене стали полювати як ще ніколи. Дякуючи йому, я дістав кулю в ногу, коли відстрілювався від жандарів. Але й цього йому здалося замало.

І він домігся, щоб заарештували мою дружину, ніби бідолашна могла знати, де блукає її чоловік… Зі страху перед Плюмітасом цей юда не зважувався поткнути носа зі свого маєтку, і тоді я зник, подався в далеку подорож — я ж вам уже казав, що вряди-годи вирушаю в мандри. Мій ворог заспокоївся й одного дня поїхав до Севільї — залагодити якісь свої справи, а також нацькувати на мене владу… Отож ми підстерігаємо карету на зворотному шляху з Севільї, і таки дочекалися. Мій товаришок, — а він може перехопити на дорозі кого завгодно, він на це мастак, — велить машталірові спинити коней. Я просуваю у дверці голову, потім карабін. Жінки та діти в плач. Чоловіки мовчать, але обличчя в них поробилися наче з воску. «Я не заподію вам ніякої кривди, — кажу я до пасажирів. — Заспокойтеся, дами. Вітаю вас, кабальєро, і бажаю всім щасливої подорожі… Нехай тільки вийде з карети отой товстун». Зіщулився він так, мовби хотів сховатися під жіночі спідниці, та однаково довелося йому вийти до мене. Побілів сердега, ніби з нього всю кров випустили, і хитається, як п’яний. Диліжанс поїхав, а ми з ним лишилися на дорозі. «Так от, я, щоб ти знав, Плюмітас, — кажу. — Хочу сплатити тобі давній борг». Сказано — як зав’язано. Але я не вбив його зразу, я всадив йому кулю в одне таке місце, — я знаю, в яке, — щоб він протягнув ще добу, і коли жандарі його підберуть, міг сказати їм, що порішив його Плюмітас. Отож помилки не буде, і ніхто інший не зможе цим похвалитися.

Донья Соль слухала, бліда як смерть, міцно стиснувши від жаху вуста. Але очі дами мерехтіли химерним блиском, що видавав її потаємні думки.

Гальярдо скривився; ці кровожерливі спогади справили на нього гнітюче враження.

— Кожен робить своє діло, сеньйо Хуане, — мовив Плюмітас, наче вгадавши думки тореро. — Ми обидва живемо з убивства: ви вбиваєте биків, а я — людей. Правда, ви багатий, вам дістається і слава, і вродливі жінка, а я частенько здихаю з голоду і, як загавлюся, то подірявлять мене кулями, мов те сито, та й покинуть десь посеред поля на з’їжу крукам. Але своє діло я знаю не гірше за вас, сеньйо Хуане! Ви знаєте, куди треба вгородити шпагу бикові, щоб він упав як підкошений. А я знаю, куди всадити кулю християнинові, щоб він або відразу випустив дух, або ще трохи помучився а чи навіть протягнув кілька тижнів, згадуючи Плюмітаса, що не зичить людям зла, але й не дасть пощади нікому, хто посміє його зачепити.

Доньї Соль знову закортіло довідатись, скількох чоловік спровадив він на той світ.

— А мерців на