Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс
Потахе, який уже сп’янів, захоплено кивав головою на кожне слово Плюмітаса. Він до пуття не розумів, про що той говорить, але крізь п’яний туман йому ввижалося в балаканині розбійника світло високої мудрості.
— Правда твоя, друзяко. Треба колошматити всіх підряд. Шквар далі, ти говориш як по писаному.
— Я давно зрозумів людей, — провадив бандит. — Вони поділяються на тих, кого стрижуть, і на тих, хто стриже. Я не хочу, щоб мене стригли. Я народився стригти інших, бо маю відважне серце і не боюся нікого. Те саме сталось і з вами, сеньо Хуане. Ви вродилися хоробрим і покинули, тих, хто живе, мов худоба, але обрали собі кращий шлях, аніж я.
Якийсь час він мовчки дивився на матадора, а тоді провадив із глибокою переконаністю:
— Я так гадаю, сеньйо Хуане, що ми з вами з’явилися на світ трохи запізно. Чого тільки не домоглися б у давнину такі чесні й відважні хлопці! Вам не довелося б убивати биків, а мені блукати полями та лісами, ховаючись від жандарів, наче дикий звір. Ми подалися б на той берег океану і стали б там віце-королями, полководцями або якимись іншими великими цабе. Ви коли-небудь чули про такого собі Пісарро*, сеньйо Хуане?
Сеньйор Хуан зробив невиразний жест, не бажаючи виказувати своє неуцтво, бо це загадкове ім’я він чув уперше.
— Сеньйора маркіза знав краще за мене, хто це такий, і пробачить, як я скажу щось не так. Про цього чоловіка я довідався ще коли прислуговував у церкві. В нашого священика були старі романи, і я брав їх читати… Так от, Пісарро був бідняк, як і ми з вами; він зібрав дванадцять чи тринадцять одчайдухів, переплив море й потрапив у країну, схожу на земний рай… те королівство називалося Ельдорадо* або Потосі, ну ви знаєте, що там сила-силенна золота. Їм довелося хтозна-скільки разів битися з жителями Америки, тими, що носять на голові пір’я та стріляють із луків, поки нарешті вони завоювали той край і захопили всі скарби тамтешніх королів; кожен із тих хлопців нагріб собі стільки золотих монет, що набив ними весь дім, аж до стелі, і всі товариші Пісарро поставали маркізами, генералами або суддями. І таких щасливців тоді було багато. Уявіть собі, сеньйо Хуане, що ми з вами народилися б за тих часів… Хіба не змогли б ми зібрати кількох хлопців, хоча б оцих, що зараз мене слухають, і утнути те саме, що Пісарро, а мо’, й більше…
І мешканці маєтку, які вислухали цю чудесну історію мовчки, але з блискучими від хвилювання очима, ствердно закивали головами.
— Я ж кажу, надто пізно ми народилися, сеньйо Хуане. Усі чесні шляхи тепер для бідняка закриті. Іспанець не знаходить для себе путящого діла. Більш немає куди податись. Усе, чим можна було заволодіти в світі, поділили між собою англійці та інші чужинці. Двері зачинені, і нам, людям відважним, доводиться гнити в цьому загоні, та ще й слухати, як нас паплюжать, коли ми не хочемо миритися зі своєю долею. За тих давніх часів я напевне став би королем у Америці або десь-інде, а тепер мені доводиться грабувати на великій дорозі, і дехто називає мене просто злодюгою. Ви сміливець, ви вбиваєте биків і тішитеся славою, але я знаю, що багато сеньйорів вважають ремесло тореро низьким.
Донья Соль перебила розбійника — вона захотіла дати йому добру пораду. Чом не завербується він у солдати? Подався б у далекі краї, туди, де воюють, і віддав би свої сили благородній справі.
— Атож, на це я годжуся, сеньйоро маркіза, і про військову службу думав не раз. Коли, буває, ночую на якійсь фермі або кілька днів переховуюсь у себе вдома, коли лягаю в ліжко, як добрий християнин, і їм гарячу страву, сидячи ось так за столом, тіло моє втішається, але незабаром усе мені обридає і знову хочеться в гори, хочеться жити на волі і спати просто неба, закутавшись у плащ і підклавши під голову камінь… Атож, я годжуся для війська і був би добрим солдатом. Але куди податися!.. Давно закінчилися справжні війни, коли один чоловік із жменькою побратимів робив те, що підказував йому власний глузд. Сьогодні військо — це людська череда. Усі однакового кольору, усі тавровані одним тавром, усі живуть і помирають, як блазні. Там робиться те саме, що й скрізь! Є вівці і є пастухи, що стрижуть тих овець. Ти вчиниш великий подвиг, а слава дістанеться полковникові; ти битимешся, як звір, а орден дадуть генералові… Ні, для солдата я теж народився запізно.
Плюмітас опустив очі і глибоко замислився. Мабуть, думав про те, чому доля така несправедлива до нього, чому він на світі зайвий.
Та ось розбійник узяв карабін і підвівся з-за столу.
— Піду я… Дуже вдячний вам, сеньйо Хуане, за гостинність. На все добре, сеньйоро маркіза.
— Але куди ж ти підеш? — спитав Потахе, схопивши гостя за рукав. — Сядь, чортів сину. Ніде тобі не буде краще, ніж тут.
Пікадорові не хотілося відпускати розбійника. Йому подобалося гомоніти з ним, мов із найщирішим другом, і він заздалегідь тішився, уявляючи, як розповідатиме про цю зустріч у місті.
— Я сиджу з вами вже три години і довше залишатись не можу, Рінконада стоїть на відкритому місці, лісу поблизу немає. Можливо, хтось уже подався попередити жандарів, що я тут.
— Ти боїшся жандармів? — спитав Потахе. — Вони сюди не прийдуть. А як прийдуть, я буду з тобою.
Плюмітас зневажливо махнув рукою. Жандарми! Вони люди нічим не гірші й не кращі за інших Є серед них і сміливці, але кожен має родину, і вони намагаються не здибуватися з ним. Тому завжди запізнюються, навіть якщо точно знають, де він перебуває. Нападають на нього лише тоді, коли випадок зводить їх віч-на-віч і нема як уникнути сутички.
— Місяць тому завітав я до маєтку «П’ять димарів».
