Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс

Тореро неабияк стривожився, слухаючи цей потік грубих і захоплених вихвалянь. А будь воно прокляте! У його ж маєтку… і на його очах! Якщо й далі так піде, тореро зараз збігає по рушницю, і нехай цей приблудько хоч сто разів Плюмітас, він побачить, що матадор теж уміє стріляли.

Розбійник, мабуть, зрозумів, що його слова подобаються не всім, і прибрав шанобливого вигляду.

— Ви Мені пробачте, сеньйоро маркіза. Це просто базікання, більш нічого. Я маю дружину й четверо малюків, і сердешна проливав через мене більше сліз, ніж богоматір скорбна. Я чоловік смирний, хоч і бандит. Це лиха доля довела мене до такого життя.

І, немов бажаючи будь-що сподобатися доньї Соль, заходився палко вихваляти її родичів. Він глибоко шанує маркіза де Морайму — таких людей на світі небагато.

— Якби всі багатії були такими. Мій батько наймитував у нього і не раз розповідав, яка це добра людина. Якось я занедужав і відлежувався в пастушій хатині, на одному з його пасовищ. Маркіз знав про це, але не виказав мене. Він звелів, щоб на всіх його фермах давали мені все, чого я попрошу, і не зачіпали мене… Хіба можна таке забути?.. І це тоді, коли світ аж кишить багатими мерзотниками!.. Я не раз зустрічав його самого на пустельній дорозі — їде верхи, як молодий парубок, наче й літа його не беруть. «Нехай вам бог помагає, сеньйо маркізе». — «Привіт, хлопче». Він не знає мене і не здогадується, хто я такий, бо товариша свого (Плюмітас показав на карабін) я ховаю під плащем. А мені завжди хочеться спинити його й попросити у нього руку, не для того, щоб потиснути — ні, такого в мене й на думці нема, хіба ж може цей благородний сеньйор потиснути руку душогубові, у кого на совісті стільки убивств та грабунків, — ні, для того, щоб поцілувати її, як руку рідного батька, упасти перед ним навколішки й подякувати за все, що він зробив для мене.

Красномовство, з яким бандит розводився про свою вдячність до маркіза, не зворушило донью Соль. І це славетний Плюмітас!.. Бідолаха! Смирний польовий кролик, якого всі вважають за вовка, одурені його облудною славою.

— Серед багатіїв в дуже лихі люди, — провадив розбійник. — Як вони знущаються з бідняків!.. Неподалік мого села живе один такий, лукавіший, ніж сам юда. Він позичає гроші під проценти. Я попередив його, щоб він не глумився з людей, то цей мерзотник, замість послухатися, нацькував на мене жандарів. Ну то я спалив йому стодолу, наробив ще всякої шкоди, і тепер він уже понад півроку боїться з’явитися до Севільї, боїться носа виткнути із села, щоб не здибатися з Плюмітасом. Ще один такий Хотів вигнати на вулицю стару бабусю — вона, бачте, цілий рік не платила йому за халупу, в якій жили ще її батьки. Якось увечері я навідав того сеньйора — він якраз сідав з родиною вечеряти. «От що, хазяїне, я Плюмітас, і мені потрібно сто дуро». Він викладає гроші, а я з ними до старенької. «Візьміть оці гроші, бабуню, і заплатіть тому юді, а що залишиться — нехай буде вам, користуйтеся на здоров’я».

В очах доньї Соль спалахнула цікавість.

— А мерці? — спитала вона. — Скількох чоловік ви вбили?

— Не будемо про це згадувати, сеньйоро, — спохмурнівши, мовив розбійник. — Ви відчуєте до мене огиду, а я просто нещасний. На мене полюють, і я боронюсь як умію.

Запала довга мовчанка..

— Ви не уявляєте, як я живу, сеньйоро маркіза. Диким звірам живеться краще. Сплю де можу, а то й зовсім не сплю. Прокидаюся в одному кінці провінції, а вкладаюся в другому. У нашому ділі треба мати пильне око і тверду руку, щоб тебе шанували й не продали. Бідняки — люди добрі, але злидні хоч кого можуть зробити лихим. Якби мене не боялися, то вже давно виказали б жандарям. Вірних друзів у мене тільки двоє — кінь і карабін. Іноді такий сум розбирає за жінкою та малими, що вночі я нишком прокрадаюся у своє село, і поки що сусіди закривають на це очі, бо шанують мене. Але колись усе це погано скінчиться… Мені теж обридає самотність і хочеться побути з людьми. Я давно мріяв навідатись у Рінконаду. «Чого б мені не заїхати туди й не познайомитися з сеньйором Хуаном Гальярдо, адже я давній його шанувальник і так часто плескав йому в долоні?» Але то я зустрічав вас у великій компанії, то в маєтку жили ваші дружина й мати з онуками. Я ж бо розумів, що з того могло вийти: ще повмирали б від страху, побачивши перед собою Плюмітаса. А от сьогодні — інша річ. Сьогодні ви приїхали з сеньйорою маркізою, тож я собі й кажу: «Піду-но привітаюся з сеньйорами й трохи погомоню з ними».

На ці слова розбійник посміхнувся майже лукаво, давши зрозуміти, що бачить велику різницю між родиною тореро та цією сеньйорою і ніби натякаючи на те, що взаємини Гальярдо з доньєю Соль для нього не таємниця.

У селянській душі Плюмітаса жила глибока пошана до законного шлюбу, і він вважав, що з аристократкою, подругою тореро, можна почувати себе куди вільніше, ніж із бідними жінками, які належали до його родини.

Донья Соль пропустила натяк повз вуха і стала з цікавістю розпитувати розбійника, як він дійшов до такого життя.

— Пусте, сеньйоро маркіза. Усе почалося з дрібної несправедливості, що так часто сиплються на голови бідняків. У нашому селі я вважався хлопцем кмітливим, і люди часто обирали мене, коли треба було йти до багатіїв з якимось проханням. Я вмів читати й писати, бо ще малим прислуговував панотцеві. А Плюмітасом[31] прозвали мене за те, що я ганявся за курми й висмикував з хвостів пір’їни. З них я вистругував собі пера для письма.

Потахе плеснув розбійника по плечу.

— Тож-бо мені й здалося, друзяко, коли я тебе побачив, що ти скидаєшся на церковну