Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс

Сиджу і снідаю, як оце зараз, хоча й не в такому приємному товаристві, коли, бачу, підходять пішки шестеро жандарів. Звичайно, вони не знали, що я там, і хотіли просто відпочити й попоїсти. Просто нещаслива випадковість: але ні вони, ні я не могли розійтися мирно — надто багато люду було в маєтку. Почалися б пересуди, і лихі язики не дали б пощади ні мені, ні їм, обізвали б нас боягузами. Господар маєтку замкнув ворота на засув, і жандарі стали грюкати в них прикладами і кричати, щоб він одчинив. Я звелів господареві та комусь із наймитів стати за стулками воріт. «Коли скажу: „Пора!“ — відчиняйте навстіж». Стрибнув я на коня, револьвер у руді. «Пора!» Ворота розчахнулись, і я вилетів, мов сам нечистий. Ви не уявляєте, на що здатна моя конячка. Вони стали палити мені навздогін із гвинтівок, але жодна куля не влучила. Я відстрілювався і, кажуть, двох поранив… Коротше кажучи, я тоді втік, припавши до шиї коня, щоб не влучили, а жандарі спересердя відлупцювали всіх, хто був у маєтку. Тому про мої відвідини краще мовчати, сеньйо Хуане. Бо потім прийдуть оті в трикутних капелюхах і замучать вас допитами — наче це допоможе їм зловити мене.

Наймити Рінконади мовчки закивали головами. Авжеж, вони це знають. Краще мовчати про відвідини Плюмітаса, а то накличеш на себе біду. Так роблять на всіх фермах і в усіх пастуших хатинах. Ця мовчанка була для розбійника наймогутнішою підтримкою. Крім того, селяни захоплювалися Плюмітасом. Вони дивилися на нього як на героя — месника за їхні кривди, знали, що він не зробить їм нічого лихого, що він страшний тільки для багатіїв.

— Ні, жандарів я не боюся, — провадив бандит. — А от бідняків — боюся. Люди вони добрі, але злидні можуть довести казна до чого. Я знаю, трикутні капелюхи мене не вб’ють: нема в них такої кулі, щоб узяла Плюмітаса. Якщо мене хтось і вб’є, то тільки свій брат бідняк. До них підходиш, не остерігаючись, адже ми одного поля ягоди, й один із них може скористатися з такої необережності. Я маю ворогів — це люди, що мене ненавидять. Якийсь негідник може виказати Плюмітаса владі, сподіваючись заробити на цьому кілька песет. А хіба мало на світі виродків, охочих виконати все, що їм накажуть? Коли хочеш, щоб тебе шанували, потрібна тверда рука. Уколошкаєш кого-небудь, залишаються родичі, що прагнутимуть тобі помститись. Якщо ж по доброті ти тільки спустиш йому штани та полоскочеш будяками або кропивою, він запам’ятає цей жарт на все життя… Атож, боюся я бідняків, людей, скривджених долею, як і я.

Плюмітас помовчав і, дивлячись на матадора, провадив:

— Та й про шанувальників не слід забувати, про молодих, що прагнуть наслідувати тебе і наступають тобі на п’яти. От ви, сеньйо Хуане, скажіть по щирості: хто вам завдає більше клопоту? Бики чи всі оті голодні хлопчаки-новільєро, що так і лізуть на арену, мріючи переплюнути знаменитих маестро?.. Те саме й зі мною. Я ж вам кажу — доля у нас однакова!.. У кожному селі є хлопець, що спить і бачить себе моїм наступником, мрів коли-небудь захопити мене зненацька, як я задрімаю в затінку дерева, і розчерепити мені голову, наче глиняний дзбан. Бо той, хто нападе на Плюмітаса відкрито, не заживе сподіваної слави!..

І розбійник у супроводі Потахе пішов на стайню. За чверть години він вивів на подвір’я дужого коника, нерозлучного товариша своїх мандрів. Постоявши кілька годин перед повними яслами, худа тварина, здавалося, погладшала, боки її аж лисніли.

Плюмітас ласкаво поплескав свого коня, потім перекинув плащ через луку. Його товариш може бути задоволений. Нечасто його годують, як оце сьогодні в маєтку сеньйора Хуана Гальярдо. Тепер нехай старається, бо дорога їм лежить неблизька.

— Куди ти зараз, друже? — спитав Потахе.

— Про таке не питають… На всі чотири вітри! Я й сам не знаю… Куди доведеться!

Він поставив ногу в іржаве, вимазане багнюкою стремено, і вискочив у сідло.

Гальярдо відійшов від доньї Соль, що невідривно дивилася, як розбійник ладнається в путь; очі її іскрилися загадковим блиском, а бліді уста були міцно стулені від хвилювання.

Тореро понишпорив у спідній кишені жилета і підійшов до верхівця. Він недбало простяг йому кілька затиснутих у жмені папірців.

— Що це? — спитав розбійник. — Гроші?.. Дякую, сеньйо Хуане. Вам, мабуть, сказали, що треба мені щось дати, коли я їду. Але це для інших, для багатіїв, бо гроші дістаються їм задурно. Ви ж важите життям, заробляючи їх. Ми з вами товариші. Залиште їх собі, сеньйо Хуане.

Сеньйор Хуан засунув гроші назад у кишеню, трохи роздратований відмовою розбійника, який уперто називав його товаришем.

— Краще заколіть на мою честь бика, якщо коли-небудь зустрінемось на кориді, — додав Плюмітас. — Це для мене буде дорожче, ніж усе золото світу.

Донья Соль підійшла до вершника, відколола з блузки осінню троянду і мовчки простягла її Плюмітасу, втупившись у нього зеленаво-золотистими очима.

— Це мені? — спитав розбійник здивовано і майже злякано. — Мені, сеньйоро маркіза?

Сеньйора ствердно кивнула, і Плюмітас незграбно взяв квітку. Він тримав її в руці, ніби щось дуже важке, збентежено м’яв у пальцях, явно не знаючи, куди її приткнути. Нарешті встромив квітку в петельку блузи, поміж ріжків червоної хусточки, пов’язаної на шиї.

— Оце здорово! — вигукнув він, і його товстощоке обличчя освітилося усмішкою. — Такого ще зі мною не бувало.

Суворий вершник був зворушений і збентежений цим чисто жіночим дарунком. Йому — троянду!..

Він натяг повіддя.

— На все добре, кабальєро. Може, коли й побачимось… Щасливо, друже, ти хлопець хоч куди. Коли-небудь кину тобі на арену сигару, якщо добре попрацюєш списом.

І він на прощання щосили плеснув пікадора по плечу. Кентавр у відповідь так стусонув розбійника кулаком у литку, аж той схитнувся в сідлі. Який-бо славний хлопець, оцей Плюмітас! У пориві п’яної ніжності Потахе ладен був податися з ним у гори.

— До зустрічі! До зустрічі!

Плюмітас дав коневі остроги і розгонистим клусом виїхав за ворота.