Кров і пісок - Вісенте Бласко Ібаньєс

За кожним помахом мулети публіка кричала від захвату й тривоги. Гострі роги майже черкали по грудях тореро — здавалося неможливим, щоб він вийшов з цього двобою живим. Аж раптом матадор виструнчився зі шпагою у витягнутій руці і, перш ніж публіка встигла викрикнути слова застереження, стрімко кинувся на бика; на мить людина і тварина злилися докупи.

Та ось еспада відскочив і став нерухомо, а бик кинувся бігти, спотикаючись, шумно форкаючи і виваливши язик. На заюшеній кров’ю шиї виднілася ледь помітна червона цятка — руків’я шпаги. Через кілька кроків бик упав, а публіка схопилася на ноги, мов одне величезне тіло, підкинуте тугою пружиною. Знялася буря оплесків і оглушливих криків. Нема на світі сміливця, рівного Гальярдо!.. Чи цей хлопець знає, що таке страх?..

Широко розвівши руки, одну зі шпагою, другу — з мулетою, еспада віддав честь перед ложею. Донья Соль шалено аплодувала йому затягнутими в білі рукавички долонями.

Потім із рук у руки поплив від ложі до бар’єра якийсь предмет: то була напахчена хусточка прекрасної дами, яку вона носила в руці, оторочений мереживом батистовий прямокутничок, протягнутий у перстень із діамантом — подарунок матадорові за його посвяту.

Знову загриміли оплески, і багато глядачів, забувши про матадора, повернулись до арени спиною і стали шукати очима донью Соль. З андалузькою халантною фамільярністю вони викрикували славослів’я її красі. Від бар’єру до ложі промайнув по руках волохатий і ще теплий трикутничок: бичаче вухо, яке матадор посилав дамі на підтвердження своєї посвяти.

Коли корида скінчилася, все місто уже знало про тріумф Гальярдо. Біля дверей свого дому еспада побачив цілий гурт сусідів, що вийшли його привітати. Вони стали аплодувати йому так захоплено, паче були на кориді й усе бачили на власні очі.

Забувши, як розсердився на матадора, лимар дивився на Хуана захопленими очима, приголомшений не так його Подвигами, як неоціненними зв’язками у вищому світі. Він Давно накинув оком на одну посаду і тепер не сумнівався, Що дістане її — адже свояк у дружбі з найродовитішими людьми Севільї.

Покажи-но їм перстень, Хуане. Який подарунок, Енкарнасйон! Сам Роже де Флор такого не бачив!

Передаючи одна одній перстень, жінки аж скрикували від захвату. Лише Кармен не виявила ніякої радості. «Атож, гарненький», — сказала вона, скривившись, і зразу передала перстень зовиці, наче він обпікав їй руки.

Відразу після цієї кориди для Гальярдо почався гастрольний сезон. Цього року він мав більше контрактів, ніж будь-коли. Спочатку кілька виступів у Мадриді, потім — на всіх аренах Іспанії. Повірений заходився вивчати залізничний розклад. Він заглиблювався в нескінченні обрахунки, обираючи для свого матадора найвигідніші маршрути.

Гальярдо йшов від тріумфу до тріумфу. Ніколи ще не почував він такої впевненості в собі, такого припливу сил. Перед самою коридою його завжди обсідали жорстокі сумніви, вагання і навіть страх, чого ніколи не траплялося з ним у ті нелегкі часи, коли він починав завойовувати собі ім’я. Але тільки-но Хуан виходив на арену, страх де й дівався, поступаючись місцем безумній сміливості, що завжди приводила матадора до великого успіху.

Виступивши на кориді, Гальярдо повертався до готелю разом із квадрильєю, бо в маленьких провінційних Містечках усі вони жили разом. Навіть не скинувши з себе бойового костюма, він сідав, спітнілий і стомлений, з приємним відчуттям успіху. До кімнати матадора сходилися привітати його з тріумфом місцеві «інтелігенти». О, він виступив просто «колосально». Перший тореадор світу. Як майстерно заколов він шпагою четвертого бика!..

— Вам справді так здалося? — перепитував Гальярдо з дитячою гордістю. — Я теж гадаю, що удар був непоганий.

І заходила розмова про биків, якій не видно було кінця-краю; минали години, а еспаді та його шанувальникам ніяк не набридало говорити про сьогоднішні події та про давні кориди, що колись відбувалися в цьому містечку. Сутеніло, запалювали світло, а гості все не розходились. Скуті професійною дисципліною, тореро з Хуанової квадрильї сиділи в кутку кімнати й мовчки слухали це базікання. Без дозволу маестро «хлопці» не могли навіть піти перевдягтися й поїсти. Пікадори, в яких нило все тіло, посмуговане синцями після падінь з коня, і щеміли ноги, натерті залізними поножами, нетерпляче крутили в руках касторові капелюхи; бандерильєро, туго затягнуті в просяклі потом шовкові костюми, набігавшись по арені, відчували страшенний голод. Усі думали одне й те саме, люто зиркаючи на шанувальників.

«Коли ж заберуться звідси ці кляті базіки? Щоб їм грець!..»

Нарешті матадор, глянувши на своїх, казав:

— Можете, хлопці, йти.

І пікадори та бандерильєро кидалися до дверей, штовхаючись, як школярі, випущені на перерву. А Гальярдо сидів і слухав далі вихваляння «інтелігентів», забувши про Гарабато, який мовчки чекав, коли можна буде роздягнути маестро.

У вільні дні, відпочиваючи від напруження, в якому тримало його відчуття небезпеки та поклоніння публіки, матадор повертався в думках до Севільї. Вряди-годи він отримував напахченого листа, як завжди коротенького, що вітав його з успішними виступами. Ех, якби донья Соль була тут, поруч!..

У цих постійних переїздах, завжди оточений палкими шанувальниками, які докладали всіх зусиль, щоб зробити йому приємність, Гальярдо сходився з жінками і гуляв на бенкетах, влаштованих на його честь. Після кожної пиятики голова в нього йшла обертом, і він робився похмурий та лютий. Усе його тоді страшенно дратувало, хотілося мучити жінку, помститися на ній за всі ті знущання, яких він зазнав від примхливої доньї Соль.

Часом Гальярдо охоплювало нездоланне бажання звірити свої переживання Насйоналеві — знайти розраду у відвертій сповіді, скинути з душі тяжкий камінь.

До того ж далеко від рідної Севільї Хуан відчував до Себастьяна якусь особливу приязнь, мало не ніжність. Адже той знав про його любовні взаємини з доньєю Соль, бачив її, хоча й здалеку, і вона не раз сміялася, слухаючи розповіді Гальярдо про дивацтва бандерильєро.

Насйональ вислуховував маестро мовчки й осудливо хитав головою.

— Тобі, Хуане, треба забути про цю сеньйору і