Джек - Альфонс Доде
– То кого ти там сьогодні відвідав?.. – питала вона лікаря, коли той повертався додому.
Добряк забував дорогою заїхати до половини своїх пацієнтів і свідомо чи несвідомо завжди уникав деяких із них, бо був так само неуважний, як і великодушний. Дехто з його хворих не оплачував рахунків по двадцять років. І якби не дружина, в його справах не розібрався б сам нечистий. Вона м'яко вичитувала йому, стежила за тим, щоб він не пив надміру грогу, щоденно турбувалася про його одяг, а коли він рушав у дорогу, онука поважно йому казала: «Підійди-но до мене, дідусю, я подивлюся, чи все у тебе в порядку?»
Доброта Ріваля була справді ангельська!
Вона світилася в його ясних, простодушних, як у дитини, очах, де не проглядала навіть та малесенька хитринка, яка завжди поблискує в дитячому погляді. Хоча він сколесив цілий світ, бачив безліч людей і країн, його заглибленість у медицину допомогла йому не розгубити свою даровану природою душевну чистоту, що межувала З наївністю. Він не вірив у зло, бачив у всьому живому – і в людях, і в тваринах – лише хороше і виявляв до них виняткову поблажливість. Так, аби не стомлювати коня, давнього товариша, що служив йому вірою і правдою два десятки років, лікар перед кожним узвишшям, перед кожною крутою дорогою або просто помітивши, що худобина тягне ногу, злазив з брички і, простоволосий, ішов під сонцем, під дощем та вітром, тримаючи в руках вуздечку, а кінь мирно тюпав слідом за ним.
Кінь і його хазяїн чудово розуміли один одного. Кінm знав, що хазяїн часто затримується у хворих, не відважуючись отак просто повернутися і піти, тож коли візит затягувався, кінь починав нетерпляче бряжчати збруєю біля воріт. А іноді, коли надходив час обіду або вечері, кінь зупинявся серед дороги й уперто повертав бричку додому.
– А ти маєш рацію, – казав Ріваль.
І вони швидко поверталися додому або заводили суперечку.
– Ну й набрид же ти мені! – добродушно бурчав лікар. – Світ не бачив такої худобини! Та кажу ж тобі: я повинен відвідати ще одного хворого! Повертайся сам, як тобі нетерпець!
І він сердито чимчикував пішки до хворого, а кінь, ще впертіший за хазяїна, спокійно ішов додому, везучи легку бричку, в якій лежали тільки книжки та газети. Зустрічаючи його дорогою, селяни казали:
– Ти ба! Наш добродій Ріваль, певно, знову погиркався зі своєю шкапою.
Відтепер лікар щиро тішився, беручи з собою дітей у поїздки по етьйольських околицях. Бричка його була широка, всі троє зручно всідалися на широке сидіння, і, сидячи між двома дітьми зі сміхотливими личками, симпатичний старий відчував, як туга, що гнітила його в стінах дому, розвіюється, поступаючись місцем величній красі природи, яка гоїть страждання, заколисує і присипляє їх. Він бавився з дітьми, наче їхній ровесник. Найбільше захоплювався всім Джек: він ще ніколи не бачив таких великих луків, виноградників, озер і річок.
– Угадай, що там посіяно?.. – питала його Сесіль, показуючи на хвилі зелених ланів, що схилами збігали до Сени. – Ячмінь? Пшениця? Чи жито?
Джек завжди помилявся. І скільки тоді було радощів, скільки сміху.
– Ти уявляєш, дідусю? Він вирішив, що то жито!..
І вона навчала його відрізняти повний колос пшениці від зубчастих колосків ячменю, розпізнавати тремтливі китиці вівса, рожевий еспарцет, бузкову люцерну, золотисті поля маку, килими лугових трав, які з настанням осені будуть скошені й складені у стоги, скирти й ожереди, що то там, то сям бовванітимуть серед безмежних луків і ланів.
Хоч би куди приїздив лікар на виклик, скрізь радо зустрічали його маленьких супутників.
Скажімо, зупинялись вони на фермі, і поки Ріваль брався вгору дерев'яними сходами, які вели до кімнати хворого, дітям показували курчат, при них виймали хліб із печі, доїли корів перед корівником або брали на один із тих млинів, яких так багато розкидано по річках Орж, Йер і Ессона і які скидаються на старовинні фортеці з позеленілими місточками та вкритими пліснявою високими мурами, складеними з погано підігнаного каміння.
Коли дітям набридали великі білі приміщення, де висів борошняний пил і здригалися, аж гули підлога і стіни, вони йшли до річки й годинами дивилися, як лопаті млинового колеса б'ють по воді, що шумить і вирує під греблею. Потім ішли до невеликого водоймища перед греблею, де на спокійному, затіненому коряжистими вербами плесі ув'язненої річечки хлюпалися цілі зграї качок.
У селянських сім'ях дивляться на хворобу по-своєму. Вона не може бути перешкодою у звичному коловороті робіт, не може їх зупинити. Худоба йде на пашу й повертається до стійла у звичайні години. Якщо занедужав чоловік, його заступає жінка, і їй ніколи сидіти в його узголів'ї, співчувати йому, побиватися. Земля не чекає, не чекає й худоба. Селянка працює від зорі до зорі, а увечері падає від знемоги й поринає у важкий сон. Заслаблий лежить на другому поверсі, а під ним скриплять жорна або мукає і товчеться худоба; він – як поранений, що звалився на полі бою. З ним немає коли клопотатися. Його лише відтягнуть десь у безпечне місце, прихилять до дерева або покладуть у затишній виїмці, а битва тим часом триватиме далі і вимагатиме усіх сил... Навколо молотять пшеницю, віють зерно, кукурікають півні. Робота кипить без перерви, без перепочинку, а господар, повернувшись лицем до стіни, покірний, безмовний і суворий, чекає, що йому принесе ніч, яка спадає на землю, чи світанок, який сіріє у вікні, – смерть чи одужання.
Саме тому в домівках, куди потрапляли діти, вони не помічали туги. До того ж їм годили, як могли. Для них завжди знаходилося смачне печиво, коня годували добірним вівсом, а для пані Ріваль передавали кошик фруктів.
Лікаря всі дуже любили
