Джек - Альфонс Доде

Лише крісло часів Генріха II гордо здіймалося серед усіх тих решток минулої величі. На ньому й сидів д’Аржантон, чекаючи Джекового приходу, а Лабассендр та Гірш стояли обабіч господаря, неначе підсудки. Чергові відвідувачі – небіж Берцеліуса та ще двоє-троє сивобородих обшарпанців розсілися на дивані, огорнуті хмарами тютюнового диму.

Джек одним поглядом охопив усю картину: судилище, суддю та свідків і матір, що стояла біля відчиненого вікна і нібито невідривно вдивлялася у далину, аби лише нічого не бачити і не чути, зняти з себе відповідальність за все, що тут мало відбутися.

– Ходи до мене, юначе! – промовив наш віршомаз, якого давнє дубове крісло іноді надихало на урочистий стиль. – Ходи до мене!

Голос його, незважаючи на манірність інтонацій, скрипів так сухо, так бездушно, аж здавалося, ніби промовляє не він, а дубове крісло часів Генріха II.

– Я вже не раз казав тобі, дитино моя, що життя – не роман. Ти сам міг переконатися в цьому, бачачи, як я страждаю, як борюся, перебуваючи в перших лавах літературних битв, борюся, не жаліючи ні часу, ні снаги, інколи знемагаючи, але ніколи не здаючись, і на зло лихій долі вперто веду далі великий бій. Тепер твоя черга вийти на арену життя. Ти вже доросла людина.

А бідному хлопчикові було тільки дванадцять років!

– Ти вже доросла людина. І повинен довести нам, що ти став дорослим не лише за віком і зростом, а й за характером. Я дав тобі змогу понад рік вільно розвиватися на природі, набиратися сили і розуму. Дехто закидав мені, ніби я не турбуюся про тебе. Яка відсталість!.. Навпаки, я спостерігав за тобою, вивчав тебе, ні на хвилину не спускаючи з тебе очей. І завдяки моїй тривалій і копіткій праці, а ще більше завдяки моїй безпомилковій методі спостережень, якою – можу зізнатися без недоречної скромності – я володію, я вивчив і пізнав тебе. Я розпізнав твої нахили, здібності, вдачу. Я збагнув, у якому напрямку потрібно іти, щоб якнайкраще прислужитися твоїм інтересам, і, виклавши свої міркування твоїй матері, я почав діяти.

У цьому місці своєї повчальної промови д'Аржантон зупинився, щоб вислухати Лабассендрові і Гіршеві привітання. Тим часом небіж Берцеліуса й решта зграї мовчки зосереджено курили довгі люльки та схвально, мов заведені, похитували головами і раз у раз повторювали:

– А то так!.. А то так!..

Розгублений Джек намагався збагнути бодай щось із тих туманних пишномовних словес, що летіли високо над його головою, мов темна грозова хмара, з якої от-от гримне і вдарить блискавками. І питав себе: «Що ж зараз на мене звалиться?»

Шарлотта і далі дивилася у вікно, прикривши рукою очі від сонця, ніби щось виглядала удалині.

– Перейдімо до діла! – випроставшись у кріслі, несподівано різко мовив віршомаз, оперезавши хлопчика своїм голосом, мов батогом. – Лист, що його зараз тобі зачитають, скаже тобі більше, ніж усі пояснення. Починай, Лабассендре!

Урочистий, як писар воєнно-польового суду, співак дістав із кишені неохайно складеного й заклеєного листа, схожого на ті, що їх посилають селяни та новобранці, і, кілька разів ревнувши, щоб прочистити горлянку, почав читати:

«Ливарня в Ендре

(департамент Нижньої Луари)

Дорогий брате, як я тобі писав минулого разу, я балакав з директором про підлітка твого приятеля, і хоча той хлопець ще не дійшов віку та й не підходить за всіма статтями, щоб ходити в учнях, директор дозволив мені взяти його. Мешкатиме й харчуватиметься він у нас, і я тобі обіцяю зробити так, що через чотири роки він стане добрим робітником. У нас усі здорові. Моя жінка й Зінаїда бажають тобі всіх благ, Нантець і я теж.

Старший майстер монтажного цеху Рудик».

– Чуєш, Джеку? – знову заговорив д'Аржантон, блиснувши очима й піднявши руку. – Через чотири роки ти станеш добрим робітником, носитимеш це найбільш горде і прекрасне ім'я на поневоленій нашій землі. Через чотири роки ти станеш святою людиною: добрим робітником.

Авжеж, Джек чудово все чув, чорт забрав би його «покровителя»: він стане «добрим робітником». Але йому не зовсім вкладалося в голову, що ж з ним усе-таки буде далі, і він марно силкувався збагнути усе до кінця.

У Парижі хлопчикові доводилося бачити робітників – деякі з них жили у завулку Дванадцяти будинків, а ще поблизу гімназії Моронваля була фабрика, де виготовляли ліхтарі, і він не раз спостерігав, як близько шостої вечора з її воріт вивалювався цілий натовп чоловіків у темних, замащених технічним мастилом блузах, з чорними, мозолистими, спотвореними від важкої роботи руками.

Спочатку його приголомшила сама думка, що він ходитиме в блузі. Йому згадався зневажливий материн тон, коли вона, скривившись, казала: «То роботяги, блузники»,– згадалось, як вона обходила їх на вулиці, аби не тернутися ненароком об їхній бруднющий одяг. Щоправда, пишномовні Лабассендрові тиради про роль і вплив робітника на суспільне життя у XIX сторіччі заперечували і дещо відсували ті невиразні спогади, але він ясно усвідомлював одну гірку істину: йому доведеться поїхати звідси, розлучитися з лісом, чиї зелені верхів'я виднілися з вікон, розлучитися з сім'єю Рівалів і навіть із мамою, яку він із такими муками віднайшов і яку так гаряче любив.

Господи, і чому вона все стоїть біля того вікна, так ніби й не чує, що тут відбувається, що йому кажуть? А тим часом вона уже втратила свою позірну незворушну байдужість. Усе її тіло проймав нестримний нервовий дрож, а долоня, яку вона тримала дашком нижче лоба, тепер прикрила очі, ніби приховуючи сльози. А може, там, удалині, на обрії, де ховається сонце, де тануть мрії, ілюзії, скарби ніжності і палких почуттів, вона побачила щось дуже сумне?..

– Значить, я повинен поїхати звідси? – побляклим невиразним голосом машинально запитав хлопчик, ніби вголос висловлював свою думку, єдину думку, яка заполонила його.