Джек - Альфонс Доде
Для її мінливої циганської вдачі ця метушня, усі ці приїзди й від'їзди були як повернення молодості, – за нею упадали, нею захоплювалися і, не зраджуючи своєму коханню, вона вміла виявити саме стільки кокетства, щоб розворушити поета і примусити його більше цінувати її й краще усвідомити, як йому пощастило.
Тепер вона щонеділі приймала дружин д'Аржантонових приятелів-невдах, – терплячих створінь, що цілий тиждень з дня в день гарували і на роботі, і дома, а за це їхні чоловіки час від часу ласкаво брали їх із собою за місто. Перед цими абияк одягненими жінками Шарлотта трималася, як власниця замку, називала їх «голубоньками» й хизувалася пеньюарами часів Людовіка XV, які їй лише довелося трішки підігнати під свою фігуру.
Та серед усіх невдах найчастішими гостями у Вільшанику були Лабассендр і Гірш. Останній, погостювавши спочатку декілька днів, тепер жив тут безвиїзно кілька місяців і почував себе наче вдома. Він зустрічав і проводжав гостей, носив білизну нашого віршомаза, надівав його капелюха, напхавши під підкладку цілі стоси паперу, бо голівка цього фантазера була зовсім крихітна, така крихітна, що, дивлячись на нього, ви мимоволі питали себе, як він примудрився нафаршувати її такою кількістю всіляких відомостей, і вже не дивувалися нечуваному безладдю, що панувало в тій черепній коробці.
Та хоч який він був, маючи відому нам вдачу, д'Аржантон уже просто не міг жити без нього. Кому іще, як не Гіршу, він міг би скаржитись на усі свої вигадані хвороби? І хоча віршомаз не був високої думки про Гіршеві знання медицини і остерігався виконувати будь-який з його приписів, на нього цілюще впливала сама присутність цього ескулапа.
– Це я поставив його на ноги!.. –з апломбом заявляв Гірш.
Отож авторитет лікаря Ріваля у цьому домі різко похитнувся.
Минали дні, місяці... Спочатку осінь огорнула «Parva domus» сумними туманами, потім сніг укрив шпиль на його покрівлі, згодом квітневі дощі з градом дзвінко проторохтіли по його шиферному даху, і ось нова весна заквітчалася бузковим цвітом. А втім, у домі нічогісінько не змінилося. У поета виникли деякі нові розбудовчі плани; він виявив у себе кілька нових вигаданих хвороб, а нерозлучний з ним Гірш придумав для них хитромудрі назви. Шарлотта була так само безлика, вродлива й сентиментальна. Джек підріс і старанно вчився. За десять місяців навчання без горезвісної системи і розкладу дня він досяг дивовижних успіхів і знав тепер більше за багатьох школярів його віку.
– Ось чого ми досягли з ним за один рік, – якогось дня гордо сказав Ріваль д'Аржантону. – Тепер пошліть його у ліцей, і повірте моєму слову: з цього хлопчика будуть люди.
– Ох, лікарю, лікарю, який же ви добрий!.. – вигукнула Шарлотта, присоромлена тим, що чужа людина турбувалася про її сина, тоді як вона, мати, виявляла цілковиту байдужість до своєї дитини. І в тій лікаревій турботі був красномовний, хоч і прихований докір. Зате д'Аржантон холодно вислухав лікаря і заявив, що він ще подивиться, подумає, усе зважить, бо, мовляв, навчання в ліцеї має серйозні вади. А залишившись наодинці з Шарлоттою, він вихлюпнув на неї усе своє роздратування:
– А чого іще цей лізе не в своє діло? Кожен сам знає, що має робити. Чи ви бачили, він мене повчатиме! Краще вчив би свою медицину, сільський панібрат!
Проте це дуже зачепило його самолюбство. Відтоді він не раз поважно заявляв:
– Лікар усе ж таки має рацію, треба зайнятися хлопцем.
І на дитячу біду він таки ним зайнявся.
– А йди-но сюди, шибенику! – гукнув якось Джека співак Лабассендр, який гуляв у садку з Гіршем і д'Аржантоном, про щось перешіптуючись.
Хлопчик зніяковіло підійшов до компанії – як правило, ні поет, ні його приятелі не озивались до нього.
– Хто то змайстрував... Беу!.. Беу!.. Сильце для білок? Он там, на старому горісі?.. Беу!.. Беу!.. В глибині саду?
Джек поблід, чекаючи прочуханки, але, не вміючи брехати, несміливо відповів:
– Я...
Сесіль дуже хотілося мати живу білочку, і хлопчик змайстрував сильце, хитромудро переплутавши дротики і прикрутивши його серед гілок. Поки що білка не попалася в пастку, але могла там опинитися.
– І ти змайстрував це сам, не бачивши нічого подібного?
Джек боязко відповів:
– Еге ж, пане Лабассендр, я нічого такого не бачив.
– Це неймовірно... Неймовірно! – повторював гладкий співак, обертаючись до приятелів. – Хлопчик – вроджений механік, правду кажу. Та він має золоті руки. У нього це від народження, це вроджений хист!
– Саме так!.. Вроджений хист! – підхопив віршомаз, спесиво закинувши голову вгору.
Гірш і собі пихато промовив:
– Отож бо й є, чорти б його узяли!.. Хист!
Не зважаючи більше на Джека, всі троє далі прогулювались алеєю – зосереджено, поважно, підкріпляючи кожне слово величними жестами і зупиняючись, коли хто з них, на їхню думку, мав сказати щось важливе.
Після вечері, коли стемніло, на терасі розгорілася суперечка.
– Так, графине, – промовляв Лабассендр, звертаючись до Шарлотта з таким виглядом, ніби хотів переконати її у незаперечній для них істині. – Людина майбутнього – робітник. Дворянство давно віджило свій вік, а буржуазії лишилося животіти якихось десяток років. Тепер черга робітника. Скільки хочете зневажайте його мозолясті руки і кляту робочу блузу! Років через двадцять ота блуза правитиме цілим світом!
– Він має рацію, – поважно підтакнув д'Аржантон.
А Гірш щосили ствердно кивав голівкою.
Дивна річ! Джек, який ще відтоді, як був у гімназії, звик до тирад співака
