Джек - Альфонс Доде
Сумно було навколо, і той смуток оповив не лише сад, подвір'я і дім, а й усіх його мешканців,– від пані Ріваль, котра уже вісім років носила траур і не дозволяла собі одягати навіть білий чепчик, і до маленької Сесіль, на чиєму дитячому личку постійно був незвичний для її віку вираз поважності й суму. Смуток не обминув навіть старої служниці, що прожила в цих добрих людей три десятки років і ділила з ними і радість і горе, – всіх їх тепер гнітила глибоко прихована безмовна скорбота.
Лише лікареві вдалося не піддатися загальному невтішному горю. Його постійні поїздки на свіжому повітрі, все, що відвертає увагу в дорозі, а можливо, й філософія людини, якій часто доводиться стикатися зі смертю, допомогли йому зберегти природні нахили, щиру, відкриту, жваву й веселу вдачу.
Для пані Ріваль постійна присутність Сесіль, яка ставала дедалі більше схожою на свою матір, весь час ятрила душу спогадами про непоправну втрату, а лікар, навпаки, радів, що дівчинка, підростаючи, потроху повертає йому втрачену дочку. Проїздивши цілий день по пацієнтах, Ріваль після вечері лишався з онукою, поки дружина клопоталася по господарству, тоді на нього накочувалися хвилі бурхливих веселощів, юнацької радості, 1 він голосно співав моряцьких пісень, змовкаючи лише під мовчазним докірливим поглядом пані Ріваль, котра, заходячи до кімнати, всім своїм виглядом немовби промовляла: «Отямся!» – ніби і він був трохи винен у тому страшному горі, яке спіткало їхню сім'ю.
Зауваживши той безмовний докір, лікар похмурнів, змовкав і, не кажучи й слова, лише перебирав пальцями кіски любої онуки.
Так і минало сумне дитинство Сесіль. Дівчинка майже не виходила з двору, завжди гуляла сама як не в садку, то у великій кімнаті, заставленій шафочками й заваленій пучками зілля й коріння, розкладеними, щоб підсихали, – ту кімнату називали «аптекою». Там були одні завжди замкнені двері, які вели до спальні ненастанно оплакуваної дочки Рівалів, кімнати, де все нагадувало про її коротке життя, – про її дитячі ігри, про навчання, про віру, яку вона сповідувала, про її вбрання: книжки, повішені в шафі сукенки, на стіні картина із зображенням святого причастя – цілий музей уже пожовклих реліквій. Туди святобливо заходила лише мати: її горе з роками не меншало, хоч невблаганний час накладав помітні сліди на всі ті недовговічні речі.
Маленька Сесіль часто в задумі зупинялася перед тими замкненими, наче вхід до склепу, дверима. А втім, дівчинка взагалі була дуже мрійлива. До школи вона не ходила, її оберігали від спілкування з іншими сільськими дітьми – і від такої самотності їй було тільки гірше. Дівчинці бракувало бурхливих проявів життєрадісності, безпричинних дитячих криків, шаленої біганини – усього того, що так тішить дітей, коли їх не стримують ні покрикування, ні глузування дорослих.
– Її треба розважити, – не раз казав Ріваль дружині. – Тут є один чудовий хлопчик, син д'Аржантонів; він майже ровесник Сесіль, і хто-хто, а він язиком не плескатиме!
– Воно-то так, але що вони за одні? Звідки взялися? їх тут ніхто не знає...– відказувала недовірлива пані Ріваль.
– Прекрасні люди, люба моя! Щоправда, чоловік – великий оригінал, але ж сама розумієш, він людина мистецтва... Його дружина трішки дурка, але така добра жінка! А за їхню порядність я ручуся.
Пані Ріваль тільки похитувала головою. Вона вельми сумнівалася в чоловіковій проникливості.
– Ну, знаєш, ти...
І вона тільки докірливо дивилась на нього й зітхала. Старий лікар винувато опускав голову. Та все ж таки не поступався.
– Начувайся, – казав він. – Дівчинка нудьгує. Коли б це не закінчилося для неї хворобою... Та й чого ти боїшся? Джек – дитина. Сесіль –також. Що може статися?
Нарешті бабуся поступилася, і Джек став приятелем Сесіль.
У нього почалося нове життя. Спочатку він приходив рідко, потім–частіше, а згодом – щодня. Пані Ріваль незабаром полюбила цього милого, скромного й ніжного хлопчика, якого, так само гнітила загальна байдужість до нього, як Сесіль – скорбота в її домі. Добра жінка зрозуміла, що хлопчик покинутий напризволяще: на його куртці завжди бракувало ґудзиків, і в будь-яку пору дня він не був нічим зайнятий – не ходив до школи і не готував уроків.
– То ти не вчишся в школі, мій маленький?
– Ні, пані. – І зразу ж додавав, адже в дитячому серці часто бувають цілі скарби нерозтраченої делікатності: – Мене вчить мама.
Якби то давалися такі уроки бідній Шарлотті з її пташиним мозком! А втім, легко було помітити, що в Джековій сім'ї ніхто ним не цікавився.
– Неймовірно, – казала пані Ріваль чоловікові, – щоб оце дитині дозволяти з ранку до вечора тинятися без діла!..
– А що тут удієш? – відказував лікар, намагаючись вигородити своїх приятелів. – Він чи то не хоче, чи не може вчитися. Він трохи тупуватий.
– Атож, трохи тупуватий! Та ще й вітчим його не любить... Діти від першого шлюбу завжди занедбані!
Джек знайшов справжніх друзів у лікаревому домі. Сесіль ним марила, без нього не могла і дня прожити. В гарну погоду вони гралися в садку, в погану – йшли до «аптеки». Там завжди клопоталася пані Ріваль. В Етьйолі не було фармацевта, і тому вона сама готувала за чоловіковими рецептами найпростіші ліки: заспокійливі напої, порошки, відвари. Добра жінка вже двадцять років займалася цим і набула такого досвіду, що коли не було лікаря, багато хто звертався за порадою до неї самої. Діти любили сидіти в «аптеці», де по складах читали на матових пляшечках незвичні латинські написи на зразок sirupus gummi або, озброївшись ножицями, нарізали етикетки й клеїли пакетики: Джек робив це по-хлопчачому трохи незграбно, Сесіль – старанно і серйозно, як дівчинка, з якої виросте
