Джек - Альфонс Доде
– Як вона мені в'їлася в печінки, ця клята еолова арфа!.. Годі!.. Годі!.. – кричав доведений до відчаю д'Аржантон.
Довелося розібрати весь механізм, віднести еолову арфу в глибину саду і закопати її, щоб не бриніли струни. Але й під землею вона тужила. Кінчилось тим, що її викопали, пообривали струни, розтоптали ногами і розбили камінням, як скажену собаку, що не хоче здихати.
Не знаючи, що ще вигадати, аби розважити бідолашного д'Аржантона, котрий через неробство втрачав останні крихти здорового глузду, Шарлотта несподівано для самої себе якось подумала: «А що коли я запрошу когось із його приятелів?»
То було справжньою жертвою, бо вона хотіла, щоб поет неподільно належав лише їй самій. Але д'Аржантонова радість, яка засвітилася на його обличчі, коли він довідався, що мають приїхати у гості Лабассендр і Гірш, була заслуженою нагородою за її мужність. Він давно вже мріяв про наїзд у їхній дім колишніх приятелів, але не наважувався озиватися про це після своїх гучних заяв, ніби для нього було найбільшим щастям жити удвох із Шарлоттою якомога далі від людської суєти.
Через кілька днів Джек, повертаючись додому на вечерю, ще здалеку почув незвичний гомін: з тераси долинав сміх, дзвін келихів, на подвір'ї рубали дрова, а на першому поверсі в просторій кухні пожвавлено торохтіли каструлі. Підійшовши ближче, він пізнав голоси й знайомі інтонації своїх колишніх гімназійних учителів, серед яких чувся голос д'Аржантона, але уже не невиразний і плаксивий, як це було останнім часом, а бадьорий і лункий, збуджений суперечкою. На думку, що доведеться знову зустрітися з людьми, які йому нагадували про найгіркіші години в його житті, і тремтячи від хвилювання, він прослизнув у сад, вирішивши просидіти там аж до вечері.
– Панове! Прошу до столу! – з'явившись на терасі, запросила гостей Шарлотта.
Свіжа, пожвавлена, у великому білому фартусі з нагрудником до підборіддя, Шарлотта грала роль сільської господині, готової, якщо потрібно, закатати мереживні рукави і заходитися куховарити.
Чоловіки, не гаючись, спустилися до їдальні, де обидва вчителі досить привітно привіталися з Джеком. Компанія усілася за стіл і налягла на смачні страви, які готують на селі так швидко, що вони ще зберігають присмак запашного зілля і дух димку від вогнища, на якому їх готують.
Крізь двоє розчинених дверей, що виходили на лужок, виднівся сад, за яким відразу починався ліс. Звідти долинало вечірнє скрикування куріпок та щебетання пташок, які готувалися до сну, а на шибках зблискувало косе проміння пломеніючого сонця.
– Хай йому чорт! Діти мої, як же вам тут добре! – несподівано вигукнув Лабассендр, коли після смачної юшки усі знов захотіли побалакати.
– Ми таки дуже тут щасливі, – заявив д'Аржантон, потискаючи руку Шарлотті, яка здавалася йому далеко красивішою і спокусливішою від тієї хвилини, як він милувався нею не сам.
І він став розмальовувати їхнє щасливе життя.
Він розповідав про прогулянки у лісі, про катання на човні, про зупинки у старих харчевнях понад річкою, у колишніх заїздах, де внутрішні сходи мають поруччя з кованого заліза, а в кам'яний фасад вмуровані великі, вже поіржавілі кільця для поштових коней. Розповідав про довгі пообідні години творчої праці в тихі літні дні, про нескінченні прохолодні осінні вечори, коли так приємно посидіти біля каміна, де потріскує сухе коріння й гілки, а язики полум'я тягнуться угору.
У цю хвилину він і сам ладен був повірити у те, що говорив, і Шарлотті теж здавалося, ніби їхнє життя справді схоже на ідилію, ніби й не було смертельної нудьги, яку вони ледве пережили. Гості слухали, і на їхніх обличчях вимальовувалась невимовна гама почуттів, від доброзичливості і захоплення – до заздрощів: очі дивилися надзвичайно привітно, а судомно скривлені у силуваній посмішці губи виказували приховану гірку досаду.
– Так, ти щасливчик! – озвався Лабассендр. – Як подумаю, що завтра у цю пору ви сидітимете знову за цим столом і будете вечеряти, а я сидітиму в якійсь задушливій кухмістерській, де все – повітря, запітнілі вікна, страви – просякнуте парою, кухонними запахами, чадом...
– Була б ще певність, що ти щодня вечерятимеш у кухмістерській! – пробурчав доктор Гірш.
І тут у д'Аржантона прокинулася несподівана великодушність:
– А що вам заважає трохи в нас погостювати? Дім – великий, у льоху всього доволі...
– Ну, звичайно, – підхопила Шарлотта. – Залишайтеся!.. Це було б так добре!.. Поблукаємо околицями...
– А опера? – вигукнув Лабассендр, який щодня мусив ходити на репетиції.
– А ви, пане Гірш, ви, здається, не співаєте у опері?..
– Звичайно, ні, графине! Я охоче прийняв би ваше запрошення! Справ у мене зараз небагато, всі пацієнти на селі...
Всі пацієнти Гірша – на селі! Ото потіха! Але ніхто і не всміхнувся: недолугі псевдо-генії звикли брехати в очі один одному.
– Ну ж бо, вирішуй! – наполягав д'Аржантон. – Передусім ти сам зробиш мені послугу. У мене тепер такий стан здоров'я, що ти міг би поконсультувати мене.
– От тепер ти мене переконав!.. Я тобі вже казав: Ріваль не тямить, чим ти хворий, він тебе не вилікує. А я беруся за місяць поставити тебе на ноги.
– Чекай, а гімназія? А Моронваль? – вигукнув Лабассендр, розлючений тим, що не він, а інший буде втішатися життям.
– Та хай їм біс! Я вже наївсь досхочу й гімназії, і Моронваля, і методи Декостер!..
Тут доктор Гірш, що забезпечив
