Джек - Альфонс Доде

Отак вигукуючи, він сів на купу каміння і втер рукавом піт на лобі, а Джек з другого боку дороги дивився на його негарне, землисте, невиразного віку сумне обличчя з почервонілими очима, які сльозилися й часто кліпали, з безформним ротом, рудуватою борідкою і рідкими й гострими, як у вовка, зубами. Але найбільше вражало написане на ньому тяжке страждання, безмовна скарга згаслих очей, губатого рота, всієї грубо обтесаної бридкої фізіономії, що, здавалося, належала людині кам'яного віку. Той бідолаха, певне, усвідомлював свою потворність і тому, побачивши хлопчика, який занепокоєно дивився на нього, приязно посміхнувся. Але через ту посмішку він став ще непривабливішим, навколо рота й очей з'явилося безліч зморщок, бо коли бідняк усміхається, його обличчя не розгладжується, а стає зім'ятим, як ганчірка. Проте у незнайомця був такий добрий вигляд, що Джек відразу заспокоївся і став далі рвати зілля.

Несподівано майже над головою страшний грім струснув небо і всю долину. Налетів вітер, на дорозі здійнявся пил, шарпнулося і зашелестіло листя на деревах.

Незнайомець підвівся, стурбовано глянув на небо і запитав Джека – почувши грім, той також випростався, – чи далеко до села.

– Хвилин п'ятнадцять іти пішки, – відповів хлопчик.

– О Господи, – зітхнув бідний торговець. – Ніяк я не дійду туди до дощу. Понамокають усі брилі. Я їх надто багато набрав... Того брезенту, який при мені, не вистачить, щоб їх усіх накрити.

Чоловік був такий зажурений, що Джек піддався пориву великодушності; до того ж після своєї нічної подорожі він жалів усіх, хто блукає великим шляхом.

– Гей, торговцю! Торговцю!:– крикнув він чоловікові, який щодуж пошкандибав на неслухняних, кривих, як виноградні лози, ногах. – Якщо ви хочете, наш будинок поруч, ви могли б там покласти свої брилі.

Бідолаха не примусив себе вмовляти. Його літній товар міг надто легко зіпсуватися!

І ось вони обидва уже квапляться кам'янистою дорогою, щоб сховатися від грози, яка наступає їм на п'яти. Незнайомець ішов так швидко, як тільки міг, не шкодуючи останніх сил. І тільки пританцьовував, ступаючи то навшпиньках, то на п'ятах, ніби йшов по розпечених камінцях.

– Вам боляче? –.запитав Джек.

– Ой, я завжди ледве йду... Тиснуть черевики. У мене дуже великі ступні, не можу підібрати для них взуття. А у тісному взутті так важко йти! Коли я хоч трохи розбагатію, обов'язково пошию пару черевиків по нозі.

Він ішов, обливаючись потом, стогнучи, підстрибуючи на кожному горбику, і час від часу монотонно за звичкою вигукував: «Брилі!.. Брилі!.. Брилі!..»

Ось і Вільшаник. Бродячий торговець поставив у передпокої гору круглих брилів і принижено став біля дверей. Джек наполегливо вмовляв його зайти посидіти у їдальні.

– Заходьте, та заходьте ж! Вип'єте скляночку вина та з'їсте щось.

Той ніби не хотів, усе відмагався. Зрештою, добродушно посміхаючись, він погодився:

– Гаразд, паничу, коли ви так хочете, хай буде по-вашому. Я недавно перекусив у Дравейлі, але ж ви знаєте: з-за столу встанеш, а їсти хочеться.

Тітонька Аршамбо, як і кожна селянка та ще й лісникова дружина, страх як боялася приблуд, та все ж таки, хоча і скривившись, вона поклала на стіл хлібину і поставила глечик вина.

– І шинки теж відріжте! – рішуче велів Джек.

– Чи ж вам не відомо: пан не любить, щоб хтось чіпав його шинку? – пробурчала тітка Аршамбо.

Віршомаз і справді був великим ласуном, і в коморі завжди зберігалися для нього його улюблені закуски.

– Нічого, нічого, несіть, – наказав Джек, що був не проти пограти роль господаря в домі.

Добра жінка послухалась, але, подавши шинку, погордливо вийшла на кухню, не приховуючи невдоволення.

Раз у раз дякуючи, незнайомець охоче уминав усе, що було на столі. Хлопчик підливав йому вина і зацікавлено дивився, як той відкраює великі шматки хліба і якось боком запихає їх у рот.

– Смачно, га?

– Ну, ще б пак!

Надворі блискало, гриміло, по шибках порощив дощ. Чоловік і хлопчик розмовляли, радіючи, що в таку негоду сидять у затишній кімнаті. Торговець розповів, що його звати Белізер і що в багатодітній сім'ї він найстарший. Живуть вони на вулиці Жюїф, у Парижі, – він, батько, троє братів і чотири сестри. Усі вони плетуть на літо солом'яні брилі, а на зиму шиють картузи. Потім носять і продають їх – хто в передмісті, а хто в провінції.

– І далеко ви ходите? – запитав Джек.

– Аж до Нанта. Там живе одна з моїх сестер. Я йду через Монтаржі, Орлеан, Турень, Анжу.

– Ви, мабуть, дуже стомлюєтесь, вам так важко йти.

– То правда… Я трохи відходжу тільки ввечері, коли скидаю кляті черевики, але й тоді, як подумаю, що вранці знову доведеться їх узувати, то хоч вовком вий.

– А чому брати не ходять замість вас?

– Вони ще молоді, та й батько Белізер нізащо їх не відпустить. Він за них дуже потерпатиме. Зі мною все простіше...

Очевидно, він вважав цілком природним, що братів люблять більше, ніж його. Сумно дивлячись на свої розтоптані жовті черевики, що поздувалися у багатьох місцях від мозолів і наростів на його завжди стиснутих ногах, Белізер додав:

– Якби я міг пошити пару черевиків по нозі!..

Гроза тим часом бушувала дедалі дужче. Дощ, вітер, грім – усе зливалось у суцільний жахливий гуркіт. Гриміло так, аж неможливо було розмовляти; Белізер мовчки їв далі, коли раптом голосно постукали у двері раз, потім іще раз. Джек пополотнів.

– Ой леле! – вирвалось у нього. – Це вони!

Повернулися д'Аржантон і Шарлотта. Вони мали повернутися лише вночі,