Джек - Альфонс Доде

лісникова дружина, перш ніж іти до «парижан», годувала свого чоловіка сніданком у чистій і свіжій кімнаті, обклеєній світло-зеленими шпалерами, на яких один і той самий мисливець сто разів підряд тримав на прицілі одного й того ж зайця, що намагався врятуватися втечею. Звідти вони йшли на псарню, де утримувалися породисті собаки, що повискували, гавкали, підстрибували, тиснулися до решітки, і як тільки їх випускали, ця зграя з короткими, видовженими й зрізаними писками, з прямими, обвислими й кошлатими вухами розсипалася у всі кінці двору, бурхливо радіючи волі. А як вони пустували й стрибали, скільки було грації й природності в їхніх рухах, коли вони виривались із тісної псарні зі спільними мисками та солом'яною підстилкою! Плямисті датські доги із слухняною вдачею; маленькі приземисті такси, створені, щоб стрілою мчати понад землею, зливаючись з нею; непокірні грифони з навислою на очі довгою шерстю, шовковистою, м'якою, аж оксамитною, яку мимоволі хочеться погладити; африканські хорти, надто рослі і зніжені для полювання, а також хорти з родоводом, як у князів, – всього там було. Дядечко Аршамбо тримав своїх вихованців у строгості, надівав на них нашийники із шипами, приборкував батогом або суворо й пильно дивився їм в очі, а це так впливає на деяких тварин, що ті відразу скоряються, лягають на землю і аж тремтять від страху. Інколи, дивлячись на якого-небудь неслухняного пса, Джек думав: «А от цей зовсім не визнає системи!» І йому хотілося взяти того собаку в ліс, щоб той пес разом з ним побігав на волі, бо сам він після таких прогулянок відчував невимовну повноту й радість життя.

Яким же він був щасливим і гордим, наш Джек, коли обходив ліс, простуючи поруч із грізним дядечком Аршамбо, лісником, якого боялися в усій околиці і якому рушниця, що висіла в нього через плече, надавала такого войовничого вигляду! З ним він дивився на ліс іншими вже очима, бачив його живим, населеним безліччю мешканців, про яких інші навіть не мають уявлення. Замість лякливого шурхоту в листі, прихованого попискування в травах, що зачаювалось, тільки-но чулися кроки людини, він спостерігав спокійних звірят, що, нічого не боячись, бавилися і займались своїми, лише їм відомими справами.

Самка фазана, за якою дріботять її пташенята, походжає коло дерев і видзьобує в мурашниках маленькі, як перлинки, білі мурашині яєчка. Тонконогі сарни з великими здивованими очима поскубують молоденькі пагони і одним стрибком перескакують через просіку не так зі страху, як граючись. А на узліссі, готуючись провідати оброблені ниви, раз у раз з'являються зайці, кролики і куріпки.

За високою завісою молодих гілок і глоду, уквітчаного цілими букетами запашного білого цвіту, в затінку високих дерев метушилися, повзали, бігали різні створіння. Лісник заглядав у нори, відшукував виводки, винищував шкідливих тварин – гадюк, сорок, білок, лісових мишей та кротів. Йому платили за кожну голову або за хвоста цих дрібних шкідників, і раз на півроку він носив у Кобейль, у супрефектуру, цілу колекцію запорошених, висхлих решток своїх трофеїв, які він складав у мішок. Ех, мав би він право складати туди ще й голови браконьєрів, а надто тих, хто вирубує ліс! Адже дядечко Аршамбо любив дерева ще більше, ніж звірів. Замість убитої сарни народиться друга, замість фазана навесні з'явиться тисяча інших, а щоб виросло дерево, потрібні десятиріччя!

Бачили б ви, як він викохував їх, як помічав їхні найменші хвороби! Найбільше він вболівав за ялиновий бір, на який напала червиця. Червиця – це малесенькі черв'ячки, які міріадами з'являються хтозна-звідки. Щільними лавами вони накидаються на найміцніше, найздоровіше, найкраще дерево і беруть його приступом. Боротися з цією жахливою пошестю дереву допомагає його живиця: воно збирає всю силу і, не шкодуючи своїх соків – живиці, яка, стікаючи по корі, забирає в нього частку життя, – намагається опиратися ворогові. Аби подолати червицю і її личинки, відкладені у волокнах кори, дерево вмивається потоками своєї живиці, але зрештою знемагає, всихає в цій майже завжди марній борні. Джек співчував бідним ялинам, сумно дивився, як по їхній корі під час запеклої боротьби за життя стікав запашний піт, важкі сльози дерева, схожі на чистий бурштин, що виграє на сонці. Інколи ялині вдавалося врятуватися від цього пекельного лиха, та найчастіше вона всихала і гинула, і наставав день, коли велетень, у могутніх вітах якого ще недавно шумів вітер, співали пташки, дзижчали бджоли, звучав хор різних створінь, які знаходили там прихисток, ставав схожим на дерево, вражене блискавкою, і зрештою падав, а вгорі, серед моря зелених вершин, зяяло ніби провалля.

У буків був інший ворог, схожий на довгоносика. Яскраво-червоні, майже непомітні комахи аж кишіли на дереві – ані листочка тобі без красивої червоної цяточки. Здалеку ця частина лісу, її листя з передчасним осіннім багрянцем – знаком дочасної смерті – немов аж пашіло здоров'ям, – так рум'янець грає на щоках молодої людини, хворої на сухоти. Дядечко Аршамбо дивився на них, сумно похитуючи головою, як у розпачі іноді дивиться лікар на невиліковного хворого.

Під час цих обходів літній лісник і хлопчик, зачаровані могутньою лісовою симфонією, не вели ніяких розмов. У кронах різних дерев вітер то шумів, то свистів, то скаржився. Серед сосон він шумів, як морський прибій; у кронах беріз і осик, чиї стовбури майже не похитувались, чулося нервове приглушене деренчання, бо їхнє листя лопотіло з безліччю металевих відзвуків; на берегах лісових озер, яких немало з того краю лісу, линув м'який шелест, шурхіт очеретів, що, нахиляючись, терлись один об один своїми оксамитовими шпачками. А над усіма цими звуками висів веселий сміх сірого дятла, стукіт зелених дятлів, зозулине журливе кування та невиразні різноманітні звуки, які чути в лісі, що розлігся на чотири-п'ять льє у всі боки. Джек любив той різноголосий гомін, що завжди стояв у його вухах.

Блукаючи цілими днями в лісі разом з лісником, хлопчик нажив собі ворогів. На узліссі розташувалося ціле браконьєрське плем'я, яке через пильність дядечка Аршамбо не мало спокою і тому ненавиділо його лютою ненавистю. Підступні і боягузливі, вони, угледівши лісника під лісом, скидали капелюхи і вклонялися навіть Джекові, але, коли Джек повертався додому наодинці, погрожували йому кулаками. Найбільше допікала йому висока стара жінка, яку звали баба Солена; в неї було обличчя із запалими щоками, рівним гострим носом, червонястою, наче пісок у кар'єрі, шкірою старої індіанки і тонкими