Джек - Альфонс Доде

Тепер розкрилося усе небо. Воно немов велике омите слізьми ясне око, що ніжно й розчулено зоріє на стомлену дитину. «Я йду, я йду!» – хочеться крикнути дитині у відповідь на отой ясний благословенний поклик. Шлях світлішає і більше не лякає Джека. А який він гарний, тут немає ні кюветів, ні бруківки, і як м'яко котяться, мабуть, по ньому дорогі карети багатіїв. Обабіч шляху, скупані в росі та відблисках світанку, розкішні садиби немов пишаються широкими ґанками, розквітлими клумбами, заокругленими алеями, в які, ковзаючи по піску, ховаються останні сутінки.

Між білими будинками й шпалерами дерев видніють виноградники, зелені схили, що збігають аж до річки, яка також скинула нічні шати й переливається усіма барвами – від темно-синьої й ніжно-зеленої аж до рожевої:

А небо, провіщаючи схід сонця, все яснішає.

О, швидше прокидайся, батьку-сонце, пошли трохи тепла, надії й сили виснаженому хлопчику, що квапиться і простягає до тебе руки!

– Чи далеко до Етьйоля? – питає Джек у землекопів з торбами за плечима, що мовчазними групами ще сонні йдуть дорогою.

Ні, до Етьйоля, недалеко, треба йти навпрошки попід лісом.

Ліс якраз прокидається. Він весь тремтить, мов велика зелена запона, натягнута край дороги. Скрізь – у кущах шипшини й на столітніх дубах – чути цвірінькання, вуркотіння, щебет. Віти похитуються і труться одні об одні, нахиляються від стрімких злетів пташок, і поки між деревами тануть останні сутінки, нічні птахи безшумно і важко летять у повітрі до своїх таємничих гнізд, а маленький жайворонок, розпластавши крильця, злітає над рівниною і, заливаючись дзвінким щебетом, перший прокладає у небі ту невидиму борозну, яка в сонячні літні дні розмежовує безмежний небесний спокій і різноголосий гомін землі.

Хлопчик уже не йде, а ледве плентає. Повз нього шкандибає якась обшарпана баба з лихим обличчям, тягнучи за собою козу. Він знову питає:

– До Етьйоля далеко?

Люто на нього блимнувши, баба мовчки показує йому на круту кам'янисту стежку, що веде до узлісся. Незважаючи на утому, він, не спиняючись, прошкує далі. Пригріває сонце, нещодавня ранкова зоря осяює землю сліпучим промінням. Джек усвідомлює, що наближається до мети. Він іде згорбившись, похитуючись, спотикаючись об каміння, яке з гуркотом скочується униз, та все ж іде, не зупиняється.

Нарешті, піднявшись нагору, він бачить дзвіницю, що здіймається над дахами зграйки будинків, які потопають у зелені. Нумо, ще одне, останнє, зусилля! Треба дістатися он туди. Але йому бракує сили.

Джеку підгинаються ноги, він підводиться, знову падає, напівпритомний бачить зовсім поряд будиночок, повитий виноградом, розквітлими шипшиною й гліциніями, що в'ються аж до самого голубника, аж до верхівки маленької рожевої башточки, зведеної із нової цегли. Над дверима, затіненими розквітлим бузком, блищить золотом напис: «Parva domus, magna quies».

Який же він спокійний і гарний, отой залитий сонцем будиночок! Двері все ще зачинені, але його мешканці вже не сплять, звідти лине свіжий веселий жіночий голос, чути змалку знайому пісеньку:

Я в червоних черевичках,

Кохане дитятко...

Той самий голос, та сама пісня!..

Чи не сниться все це йому? Та ось зі стуком відчиняються стулки віконниць, і у вікні з'являється жінка у білому пеньюарі з широко розплющеними очима, що немовби з подивом дивляться на ранковий світ.

Я в червоних черевичках,

Кохане дитятко...

– Мамочко!.. Мамочко!.. – слабким голосом кличе Джек.

Жінка, засліплена сходом сонця, приголомшено замовкає, вдивляється у вікно і раптом помічає неподалік під будинку змучену, брудну, обшарпану, ледве живу дитину.

Вона нестямно скрикує:

– Джек!

За мить вона уже поруч. Усім теплом свого материнського серця вона відігріває ледь живу рідну дитину, заціпенілу під жахів, тривог, холоду й темряви минулої ночі.

Ні, мій рідний Джеку, ні, люба моя дитиночко, не бійся, ти вже не повернешся у ту кляту гімназію... Бити мою дитину! Вони наважилися бити мою дитину!.. Ти дуже добре зробив, що втік... Той брудний мулат посмів підняти на тебе руку! Та чи знає він, що саме твоє шляхетне походження, не кажучи вже про колір твоєї шкіри, дає тобі право відлупцювати його палицею?! Треба було сказати йому: «У моєї мами мулати в служниках ходили». Годі ж бо! Не дивись на мене такими сумними очиськами!

Кажу ж тобі: ти туди не повернешся. Перш за все я не хочу більше розлучатися із тобою. Я тут влаштую для тебе гарненьку кімнатку! Побачиш, як гарно жити в селі. У нас є худоба, кури, кролі, навіть коза і віслюк. Не садиба, а справленій Ноїв ковчег... До речі, я й забула, що ще не годувала курей... Твій прихід мене так схвилював... Коли я побачила тебе там, на дорозі, та ще в такому жахливому стані... Поспи, спочинь, мій любий. Я розбуджу тебе на вечерю. А поки що випий холодненького бульйону. Знаєш, що казав пан Ріваль? Щоб одужати, потрібен лише сон та добра їжа... Смачний бульйон тітоньки Аршамбо, правда ж? Біднесенький мій. як подумаю, що я спала, а ти сам один ішов уночі дорогою! Який жах!. Чуєш, кури кличуть мене? Я піду... Спи, голубчику.

І вона навшпиньках вийшла з кімнати, легка, щаслива, як завжди чарівна, хоча й трохи засмагла, обвітрена та надто вишукано, як для села, вбрана: її полотняне сільське вбрання було над міру оздоблене чорним оксамитом, а з капелюшка, сплетеного з італійської соломки, звисали квіти. Вона більше, ніж будь-коли, бавилась, як дитина, граючи роль селянки.

Джеку не спалося. Кілька годин відпочинку, ванна, бульйон тітоньки Аршамбо, а головне – дивовижна життєздатність, гнучкість і витривалість дитячого організму побороли утому. Він поглядав навколо, втішаючись затишком цього спокійного житла.

Ніщо тут не нагадувало розкошів колишнього помешкання на