Джек - Альфонс Доде
Там, де Париж, усе ще тьмяно світиться обрій. Вдалині чути скрип коліс, теленькання дзвіночка. Хлопчик думає: «Почекаймо!» Але ніхто повз нього не їде, невидимий повіз важко скрипить колесами і то віддаляється, то знову наближається, скрип то стихає, то наростає, ніби той повіз блукає нерівною звивистою дорогою і ніяк не може доїхати туди, де стоїть хлопчик.
Джек іде далі своїм шляхом... Але що то за чоловік чатує на нього на повороті?.. Та ще й не сам, – он другий, а онде третій... Ні, то дерева, високі тополі. їхнє листя тріпоче на легенькому вітрі, а крони горді й непорушні. Далі – берести, старі французькі берести, великі, густолисті, з вигнутими вузлуватими стовбурами. Джек іде в царстві природи, в полоні великої таємниці весняних ночей, коли здається, ніби чуєш, як проростає трава, розпукуються бруньки і розтріскується земля, крізь яку прокльовуються ніжні паростки. Той незбагненний шурхіт навівав йому жах.
– А чи не заспівати мені для хоробрості?
Йдучи в густій темряві, Джек згадав колискову, яку співають у Турені і якою мама присипляла його колись, погасивши світло в дитячій кімнатці:
Я в червоних черевичках,
Кохане дитятко...
Мелодія тремтіла в холодному нічному повітрі, і в кожного, хто почув би її, стиснулося б серце з жалю до наляканої дитини, що наспівувала, йдучи темним шляхом. Ота пісенька для нього – як провідна тремтлива ниточка... І раптом пісня урвалася.
Наближалося щось жахливе, якесь завихрення, темніше, аніж нічна пітьма, ніби з надр ночі сунув морок, щоб проковтнути його.
Джек ще нічого не бачив, нічого не розрізняв, він тільки чув наростаючий гул.
Спочатку чулися крики, людські нерозбірливі крики, що скидалися чи то на ридання, чи то на волання; потім – глухі удари, до яких домішувався гуркіт і лопотіння, схожі на шум величезної зливи, грози, що неслася на нього в зловісній темряві. І несподівано в повітрі розляглося жахливе ревіння. Бики! Це бики!.. Ціле стадо биків мчить дорогою, затиснуте по боках ровами, мчить просто на маленького Джека! Худоба треться об нього, штовхає. Він відчуває на своєму обличчі вогке дихання, що виривається із бичачих ніздрів, болючі удари хвостами, тепло широких потужних крупів, запах хліва, що несеться, мов ураганний вітер. Бичаче стадо проноситься, наче смерч, гнане двома приземистими собаками і двома здоровенними парубками – чи то пастухами, чи різниками, що біжать за норовистою ошаленілою худобою, шмагаючи її палицями й підганяючи гучними окриками.
Стадо пробігло, але заціпенілий від жаху хлопчик немов остовпів. Він не відважується зробити жодного кроку. Це стадо пробігло, та, може, за ним біжить ще якесь друге? Куди ж подітися? Що робити?.. Йти навпростець полями?.. Але він заблукає, та ще й така темрява! Хлопчик плаче, падає навколішки – йому хочеться вмерти, не сходячи з місця. Глухе торохтіння коліс якоїсь карети та вогники двох ліхтарів, Що з'являються вдалині на дорозі і світяться, як приязні очі, несподівано оживляють його. Страх додає Джеку відваги, і він гукає:
– Пане!.. Пане!..
Кабріолет зупиняється, і з-під відкидного верху висовується великий кашкет з навушниками; він нахиляється, щоб роздивитися, хто там гукає слабеньким голоском, що долинає з-понад самої землі.
– Я дуже стомився, – каже Джек, тремтячи з ляку. – Чи не були б ви такі ласкаві підвезти мене трохи вашим кабріолетом?
Великий кашкет вагається і нічого не відповідає, та тут на допомогу хлопчику з глибини кабріолета приходить жіночий голос:
– Ох, бідний малюк!.. Візьми його!
– Вам куди? – питає кашкет.
Хлопчик хвильку думає, що сказати, – як і всі втікачі, що бояться погоні, він старанно приховує кінцеву мету своєї подорожі.
– У Вільнев-Сен-Жорж, – каже він навздогад.
– Гаразд! Сідайте!
І ось він, закутаний в теплий плед, сидить у кабріолеті між дебелим чоловіком і повною дамою, які при світлі ліхтаря зацікавлено розглядають маленького гімназиста, підібраного на дорозі. Боже мій! Куди він іде так пізно сам-один? Джекові хотілося б розповісти всю правду. Близька присутність цих добрих людей спонукає до довірливої розмови. Та ні! Джек надто боїться, що його відвезуть назад до Моронваля. І він вигадує цілу історію... Дуже захворіла мама, вона на селі, у друзів... Його повідомили про це ввечері, і він тут же вирушив у дорогу, пішов пішки – не міг дочекатися ранкового поїзда.
– Як на мене, то це цілком зрозуміло, – каже добродушна й наївна на вигляд дама; кашкет з навушниками погоджується, але справедливо зауважує, що не годиться дитині в такому віці ходити дорогами пізньої ночі: це не безпечно, все може статися. І трохи повчальним тоном – адже йому тепло й затишно в кабріолеті – кашкет починає перераховувати своєму юному приятелю всі небезпеки, що чигали на нього в дорозі. Потім питає, в якому місці Вільнева мешкають материні знайомі.
– Аж у кінці села, – жваво відповідає Джек. – Останній будинок праворуч.
Воно й добре, що зараз ніч, і в темряві під відкидним верхом кабріолета ніхто не бачить, як запалали Джекові щоки. Та, на жаль, на цьому питання не вичерпуються. І чоловік, і жінка балакучі й цікаві; побувши з такими людьми кілька хвилин, мимохіть дізнаєшся про всі їхні клопоти. Вони продавці вовняних тканин, мають крамничку на вулиці Бурдоне, а щосуботи їдуть за місто у свій гарненький будиночок, щоб подихати на селі свіжим повітрям, відійти від задухи, що стоїть у їхній крамничці; а втім, торгівля в
