Джек - Альфонс Доде

І ось одного травневого дня парижани – попри численні свої заняття і гарячкову заклопотаність вони завжди пильно стежать за всім, що відбувається в місті, – побачили, як по бульварах рухається бучний і дивний похоронний кортеж. Четверо чорних малих гімназистів тримали китиці шнурів, що спадали з катафалка найвищого розряду. За ними жовтошкірий гімназист у фесці – наш знайомий Саїд – ніс на оксамитовій подушечці якісь незбагненні ордени, так звані королівські відзнаки. Потім ішли мулат із білою хусточкою на шиї, «діти півдня» і Джек. За ними – викладачі, друзі дому, всі недолугі «таланти», які зібралися величезною жалюгідною зграєю. Скільки там було згорблених спин, побляклих облич, безжально побитих долею, яка, ніби незгладимий слід п’ятірні, залишила на них глибокі зморшки! Скільки згаслих очей, лисих голів із сивіючим вінчиком мрій, скільки зношених пальт, стоптаних черевиків, розбитих надій, нездійснених прагнень!.. Всі вони скорботно чвалали дорогою, ніяковіючи від ясного денного світла, і саме такий зловісний кортеж пасував для проводів маленького, позбавленого трону короля Дагомеї. Хіба й ці невдахи не сподівалися на уявне недосяжне для них королівство?

Де ще, крім Парижа, можна побачити такі похорони? Короля Дагомеї проводять на кладовище покидьки, люди богеми!

А щоб цей жалюгідний кортеж був ще сумнішим, пішов дрібний, затяжний, холодний, скрипучий дощ, – здавалося, холод заповзявся переслідувати маленького короля аж до могили. Так, аж до могили! Бо промова, яку виголосив Моронваль над опущеною в яму труною, промова, що була потоком холодних бездушних фраз і гучних крижаних слів, не могла зігріти тебе, мій бідний Маду. Мулат розпинався про чесноти, про видатний розум небіжчика, про те, яким зразковим монархом він міг би стати одного чудового дня, і закінчив її затертою гучною фразою, звичною за таких обставин:

– Він був справжньою людиною! – пишномовно проголосив він.

Так, він був людиною.

Для тих, хто знав Маду з його мавпячим личиком, котре викликало співчуття і приязнь, знав про його запізніле дитинство і нерозвинену через отупляюче рабство мову, Моронвалеві слова були гнітючі й блюзнірські.

Проте серед фальшивих вдаваних сліз і жалів були й щирий біль та гарячі сльози – Джекові сльози. Смерть товариша приголомшила його, і маленьке посіріле й скорботне личко Маду, яке він крадькома побачив у сутінках комірчини, уже два дні невідступно стояло перед Джековими очима. То було немов наслання, до якого домішувалось гнітюче враження від похмурої похоронної церемонії і відчуття власного горя. Тепер, коли негра вже не було на світі, Джек передчував, що саме на ньому директор зриватиме зло, бо хай які занедбані були «діти півдня», проте всі вони мали опікунів, котрі хоч зрідка їх провідували, і могли запротестувати в разі надто брутального до них ставлення. А Джек був покинутий, він, добре це усвідомлював. Мати не писала йому, ніхто в гімназії не знав, де вона. О, якби він дізнався, де мама, він щодуху помчав би до неї, щоб вона прихистила його, він розповів би їй про всі свої злигодні!

Ось про що думав маленький Джек, ідучи довгою заболоченою вулицею, що вела з кладовища. Поперед нього, голосно балакаючи, йшли Лабассендр і Гірш, і ось що ній раптом почув:

– Я переконаний, що вона у Парижі, – сказав Лабассендр.

Джек мимоволі нашорошив вуха.

– Я бачив позавчора, як вона йшла бульваром.

– А він?

– Ха! Не сумнівайся, поверталися вони разом.

«Він», «вона» нічого певного не значили, та Джек розхвилювався, як бувало за столом, коли учителі базікали, відверто знущаючись з нього. А через хвилину й справді хлопчик виразно почув двоє імен, які його переконали, що він не помилився.

Значить, мама в Парижі, тут, у місті, і навіть не приїхала його поцілувати!

«А що коли я сам туди поїду?» – раптом подумав він.

Весь довгий шлях від кладовища Пер-Лашез до проспекту Монтеня хлопчика не полишала одна думка: скористатися тим, що всі йдуть, хто з ким, і утекти! Та й справді, від стрункої процесії не зосталося й сліду, і тепер, коли було досягнуто жаданого ефекту, коли вистава скінчилася, всі розбрелися, повертаючись до гімназії, і, стомлені, зайняті розмовами, не зважали на те, яке справляють враження.

Моронваль, оточений учителями й такими самими невдахами, як сам, очолював похід і час від часу, обертаючись, жестом підганяв цибатого Саїда: «Швидше!» А єгиптянин, що керував наступною колоною, таким самим жестом передавав наказ хазяїна потомленій малечі, що розтяглася по дорозі: «Швидше! Швидше!» Тоді відсталі діти, зібравшись на силі, бігли підтюпцем і доганяли тих, хто йшов попереду. Тільки Джек, удаючи, що геть знесилений, усе відставав і відставав.

– Швидше! – гукав Моронваль.

– Швидше! Швидше! – підхоплював єгиптянин.

Аж ось і Єлисейські Поля. Саїд востаннє обернувся і замахав довгими руками, але за мить вони безпорадно опустилися в нього, і він, наляканий і приголомшений, завмер.

Цього разу зник маленький Джек.

Спочатку він не біг. Він не хотів скидатись на людину, що рятується втечею.

Навпаки, він ішов неквапливо, з байдужим виразом обличчя, проте ладен був щомиті кинутися навтіки. Та що ближче він підходив до бульвару Османа, то нестерпніше хотілося йому побігти; його дедалі більше охоплювала тривога й бажання якнайскоріше добратися додому, і він ішов усе швидше й швидше. Що його чекає на бульварі?

Можливо, їхній дім зачинений... А що, як Гірш і Лабассендр помилилися і мама не приїхала? Що з ним тоді буде? Він і подумати не міг про те, щоб повернутися до гімназії після втечі. Якби навіть це й спало йому на думку, то одна згадка про глухі удари і нестямні стогони, які півдня долинали з кімнати, де зачинився мулат з Маду, сповнила б його жахом, і він відмовився б від свого наміру.

«Вона вдома!» – радісно подумав хлопчик, побачивши, що всі вікна відчинені, а ворота відімкнуті, як це бувало в ті дні, коли вони збиралися