Джек - Альфонс Доде

Звичайно, бідний хлопчик не все розумів, але його розум вбирав, як губка, ці перші знущання, він до знемоги дошукувався причин зневаги і ненависті до себе, а деякі незрозумілі слова із тих базікань наставників за спільним столом засівалися в його душу гіркими сумнівами, в’їдалися в неї, мов темний бруд.

Він давно знав, що не має батька, що носить чуже ім'я, що мати його неодружена, і з цього й починалися його стурбовані роздуми. Він став дуже вразливим. Якось, коли переросток Саїд обізвав його «сином кокотки», він не розсміявся, як тоді, коли вперше почув це слово, а кинувся на єгиптянина і так стиснув йому горло своїми зведеними судомою рученятами, що мало не задушив його. На волання Саїда прибіг Моронваль, і наш малий де Барансі вперше спізнав кийка.

Відтоді добрі чари розвіялися, як дим, і Джек утратив свою недоторканність. Мулат уже не стримував своїх виховних поривів, до того ж його надто тішила можливість лупцювати білого! Тепер, щоб Джекова доля стала такою самою, як доля Маду, йому бракувало тільки роботи на кухні. Але не думайте, що після таких рішучих змін у гімназії поліпшилася доля юного короля. Навпаки, він більше, ніж будь-коли, мусив терпіти за всі нездійснені мрії учителів. Лабассендр копав його ногами, доктор Гірш ще дужче тягав за вуха, а «дядько з кийком» змушував жорстоко розплачуватися за крах своїх розрахунків на власний журнал.

– Ніколи задоволені, ніколи задоволені, – повторювало бідне негреня, замучене жорстоким знущанням своїх хазяїв. До його відчаю додавалася нестерпна туга за батьківщиною, що стала ще гострішою з приходом весни, з хвилюючим поверненням тепла й сонця, а надто відтоді, як він побував у зоосаду, який оживив у ньому трепетні спогади, поклик далекого рідного краю.

Спочатку виявом його туги вигнанця було затяте мовчання, покора і безмовне терпіння всіх вимог і побоїв. Потім на обличчі Маду з'явився вираз рішучості й надзвичайного збудження. Бігаючи по будинку й по саду, виконуючи свої численні обов'язки, він, здавалось, бачив перед собою далеку невідому ні для кого мету, – його очі зосереджено, пильно дивилися удалину, ніби там хтось ішов і кликав його за собою.

Одного вечора, коли негреня вже лаштувалося спати, Джек почув, як той тихо лепече щось своєю незрозумілою мовою, і запитав:

– Ти співаєш, Маду?

– Ні, мусьї, я не співати, а балакати по-негрському.

І він поділився усіма своїми таємницями з другом. Він вирішив утекти. Він давно все обміркував і тільки чекав тепла, щоб здійснити свій задум. Тепер сонце стало тепліше, і Маду незабаром повернеться в Дагомею, знайде тітоньку Керіку. Якщо Джек хоче, вони пішки дійдуть до Марселя, сховаються на кораблі і вийдуть у море. З ними не станеться нічого лихого, адже при ньому – грі-грі.

Джек став відмовлятися. Хоч яким нещасливим він почувався, батьківщина Маду-Гезо не вабила його. Великий чан з червоної міді, наповнений відрубаними головами, знову постав моторошним видивом перед його очима. До того ж там він буде ще далі від матері.

– Гаразд, – спокійно відповів негр. – Ти залишатися у гімназії, я іти сам.

– А коли ти підеш?

– Завтра, – рішуче відповів негр і заплющив очі, щоб швидше заснути, ніби усвідомлюючи, що йому буде потрібно дуже багато витримки й сили.

Наступного ранку був «день методи», як казали в гімназії. В такі дні пані Декостер збирала всіх у великій вітальні – там стояла фісгармонія, конче потрібна для виразного читання. Зайшовши туди, Джек побачив мовчазного Маду, який натирав підлогу величезної зали, і подумав, що той відмовився від своєї мандрівки.

Уже добру годину, якщо не дві, «діти півдня» щосили розтуляли й стуляли щелепи, надаючи словам «обрисів», коли в прочинені двері заглянула Моронвалева голова.

– Маду немає?

– Ні, любий, – відповіла пані Моронваль-Декостер. – Я послала його на базар по харчі.

Слово «харчі» викликало на дитячих обличчях вираз такого щастя, що всі вихованці миттю могли б відтворити точні «обриси» цього слова, якби їм дали таке завдання. Вони ніколи не наїдалися! Джекові, не такому зголоднілому, як усі інші, в цю хвилину згадалася вчорашня нічна розмова з Маду, що лишилася в його пам'яті, мов сон.

Не встиг Моронваль піти, як знову повернувся.

– То як? Є Маду? – стурбовано запитав він.

– Він іще не прийшов... Не знаю, що й думати, – відповіла теж трохи стурбована його жіночка.

Десята година, одинадцята, а Маду немає. Давно закінчився урок. То був час, коли з підвалу, де містилася кухня – хоч яка вона була тісна й злиденна, – долинали запахи гарячої їжі, від яких розгорався й без того хижий голод вихованців гімназії. Але того ранку не було нічогісінько – ні овочів, ні м'яса, а Маду нема та й нема.

– Може, з ним щось сталося?.. – вголос міркувала пані Моронваль, поблажливіша, ніж її насуплений чоловік, що раз у раз ходив із палицею в руці до воріт завулка, чатуючи на повернення негреняти.

Нарешті всі настінні годинники, всі дзиґарі на сусідніх вежах видзвонили полудень, ділячи трудовий день на дві майже однакові половини. Цей веселий передзвін відгукнувся лиховісним бурчанням у порожніх животах усіх мешканців гімназії. І в той час, як по довколишніх фабриках залягла тиша і навіть у найбідніших халупах їхнього завулка загуготів вогонь і від розпалених плит поширилися принадні запахи смаженого й печеного, учителі й учні, не знаючи, як згайнувати час, гарячково чекали манни небесної, якої їм так бракувало.

Уявіть собі цей голодний навчальний заклад без ніяких харчів, загублений, як паром у відкритому морі, серед океану людей, що втішалися обідом.

Юні «діти півдня» із запалими щоками й витрішкуватими очима відчували, як у них водночас із спазмами голоду прокидаються прадавні інстинкти людоїдів. Нарешті близько другої години дня пані Моронваль, знехтувавши своїм вродженим аристократизмом, вирішила піти до ковбасні по харчі. Доручити це комусь із своїх зголоднілих учнів вона не відважилась, бо ті могли все поїсти дорогою.