Джек - Альфонс Доде

Коли вона повернулася, навантажена довжелезними хрусткими батонами й пакунками в проолієному папері, її зустріли громовим «ура». І лише тепер, ніби після їжі ожила їхня виснажена уява, кожен став ділитися своїми здогадами й побоюваннями, які викликало зникнення маленького короля. Що ж до Моронваля, то він не вірив у нещасливі випадки, у нього були надто поважні підстави побоюватися, що хлопець накивав п'ятами.

– Скільки він мав при собі грошей? – запитав він.

– П'ятнадцять франків, – несміливо відповіла дружина.

– П'ятнадцять франків! У такому разі все ясно: він ушився.

– Проте п'ятнадцять франків не та сума, з якою можна добратися до Дагомеї, – заперечив Гірш.

Моронваль похитав головою і поквапився до поліційного відділка заявити про зникнення свого вихованця.

Він ускочив у добрячу халепу і мусив будь-що розшукати хлопця, не допустити, щоб той добрався аж до Марселя. Мулат боявся нотацій «мусьї Бонфіса». До того ж люди такі лихі! Юний король міг поскаржитись, розповісти, як з нього знущалися, знеславити пансіон. Не дивно, що у своїх показаннях, даних комісарові поліції, він наполегливо наголошував, що Маду прихопив велику суму грошей. А під кінець з безкорисливим виглядом зауважив, ніби турбують його, власне, не гроші, а ті небезпеки, які чигають на знедолене дитинча, бідного маленького короля, вигнанця, що втратив і трон, і батьківщину.

Ділячись своєю стурбованістю, цей звір утирав очі. Поліцейські втішали його:

– Ми знайдемо його, пане Моронваль, не хвилюйтеся Та Моронвалеві, навпаки, аж пекло, – він був такий збуджений, що замість спокійно чекати вдома наслідку пошуків, як радив йому комісар поліції, сам негайно вирушив у похід разом із усіма «дітьми півдня», серед яких був і наш приятель Джек, аби допомогти розшукам поліцейських.

Що не день відбувалися експедиції до найдальших паризьких застав. Мулат розпитував митників, змальовуючи їм прикмети Маду, а діти тим часом шастали по великих дорогах, які починаються за межею міста, серед порожніх возів, а інколи й серед військових частин на марші, придивляючись, чи не з'явиться десь чорна обшарпана постать маленького короля. Потім, у час надходження звітів, вони йшли до префектури або з самого ранку обходили поліційні відділки, коли відчиняються двері камер і починається сортування багатого вилову закинутих серед ночі сіток, в яких опиняється хтозна-скільки і знедолених, і злочинців.

Якої тільки нечисті й твані не опиняється в тих жахливих сітях, що їх тягнуть аж по безпросвітному дну великого міста. Інколи та твань червоняста, і коли її скаламутити, звідти піднімається солодкаво-нудотний дух злочину й крові.

І яке то безглуздя – водити туди дітей, тикати їм у очі всю оту нечисть, усі жахи, виливати па їхні душі помийниці моторошного благання, верещання й волань, проклять і криків, ридань, навісних пісень, усю ту пекельну музику, якою сповнені поліційні відділки і через яку вони й заслужили скрипуче й невеселе назвисько: буцегарня!

Це й називалося в Моронваля «показувати вихованцям паризьке життя».

«Діти півдня» не дуже розуміли все те, що бачили й чули, але в них лишалося після отих походів похмуре зловісне враження, особливо у більш розвинутого й витонченого Джек а. Після таких експедицій він повертався з тугою на душі, стурбований, засмиканий, переляканий тим, що побачив на дні Парижа, й іноді з жахом думав: «А що коли десь там Маду?»

Та згодом він заспокоювався, переконуючи себе, що негреня вже далеко, що воно тепер біжить десь по марсельській дорозі, яку уявляв собі прямою, як літера «І», а в кінці тієї дороги розкинулося море з кораблями, готовими до відплиття.

Щовечора, повертаючись у так звану спальню, Джек радів що приятелеве ліжко порожнє.

«Він біжить, він біжить, маленький король!» – думав він і на деякий час забував прикрощі власного існування, ту невимовну кривду, якої завдала йому мати, покинувши його тут самого. Та коли він думав про мандри Маду, його турбувало одне: чудова погода, що стояла в день його втечі, несподівано зіпсувалася. І тепер то лив як з відра дощ, то періщив град, а то й віяла заметіль; у проміжках весна намагалася зібратись на силі, але це їй ледве-ледве вдавалося, і не встигало випогодитись, як невпинний вітер знову приносив дощ з мокрим снігом, і «діти півдня», заснулі під скрип і торохтіння хисткого сараю зі скляною покрівлею, який стогнав і тремтів від ураганного вітру, певно, бачили сни про довгі морські подорожі і знову переживали таке відчуття, ніби вони у відкритому морі, їм нікуди утекти, годі уникнути небезпеки.

Згорнувшись бубликом під ковдрою, щоб сховатися від пронизливого вітру, що, вриваючись у спальню, зі свистом шмагав, як батіг, по усіх кутках, Джек подумки був з Маду-Гезо у його важкій небезпечній дорозі. Він уявляв, як Маду десь край балки, на узліссі зіскулився у своїй короткій червоній курточці, беззахисний проти розлютованих сил природи.

Але дійсність виявилася ще страшнішою, аніж найстрашніші картини, що їх малював собі Джек.

– Його розшукали! – якось уранці загорлав Моронваль, кинувшись до їдальні саме тоді, коли всі лаштувалися сісти за стіл...– Його розшукали, я щойно одержав повідомлення з префектури. Капелюха й тростину! Мерщій! Я біжу за ним до збірного пункту.

Він увесь клекотів лихим обуренням і зловтіхою.

Користуючись нагодою підлеститися до хазяїна, а заодно й вдовольнити свою дикунську потребу голосно покричати, «діти півдня» зустріли новину гучним «ура». Джек не приєднав свого голосу до цього переможного крику – він одразу подумав: «Бідний Маду!»

Маду справді був з учорашнього дня на збірному пункті попереднього ув'язнення. І там, у тій клоаці, серед злочинців, бродяг, усякого ледащо й п'яниць, огидних покидьків, жебраків і знедолених, що валялися долі на самих матрацах, знайшов спадкоємного принца його незрівнянний наставник.

– Ох, нещасна моя дитино! У якому вигляді мушу я... мушу я...

Гідний шани Моронваль, задихаючись від несподіванки й збудження, не мав сили договорити, і, бачачи, як він довжелезними руками, наче жадібними щупальцями, обхопив шию негреняти, супроводжуючий інспектор поліції мимоволі подумав: «Щасти вам! Ти ба! Хоч один власник пансіону любить своїх вихованців...»