Джек - Альфонс Доде

– А від вас до Етьйоля далеко? – стрепенувшись, запитав Джек.

– Та ні, по сусідству...– відповів великий кашкет, легенько ляснувши батогом по крупу свого коня.

Яка лиха доля!

Ну чому було не сказати без вигадок щиру правду, що йому до Етьйоля? Це б він і далі їхав у цьому зручному екіпажі, що м'яко котиться посеред рухомої і заспокійливої світляної доріжки... Він і далі раював би на м'якому сидінні, простягнувши натруджені ноженята, заколисаний, дрімав би під теплою шаллю жінки, яка щохвилини питала, чи йому добре, чи тепло.

Потім кашкет з навушниками відкоркував пляшечку з якимось міцним напоєм і дав йому краплину, щоб трохи підбадьорити його.

Ех, набратися б духу й сказати їм: «Я вам сказав неправду... Я збрехав... Мені нема чого робити у Вільнев-Сен-Жоржі... Я йду далі, туди, куди й вам їхати». Але він викликав би до себе зневагу й недовір'я цих щирих добрих людей. Тому Джек волів знову опинитися серед тих жахів, від яких вони його врятували, ніж зізнатися в своєму обмані. Та все ж, почувши, що скоро Вільнев, Джек не втримався і схлипнув.

– Не плачте, любий, – заспокоювала його дама. – Може, наша мама не така й хвора, як вам здається, а побачить нас, і їй відразу покращає.

Біля останнього будинку в Вільневі кабріолет зупинився.

– Це тут, – ледве вимовив схвильований Джек.

Жінка обняла його, її чоловік потиснув хлопчині руку й допоміг йому спуститися додолу.

– Вам пощастило, ви вже добралися... А нам іще їхати добрих чотири милі.

А він же також мусив іще пройти тих добрих чотири милі.

Який жах!

Джек підійшов до решітчастих воріт, ніби наміряючись подзвонити.

– На добраніч! – гукнули хлопчикові його нові друзі.

– На добраніч! – ковтаючи сльози, відповів він.

Екіпаж звернув з Ліонського шляху праворуч і поїхав по обсадженій деревами дорозі, виписуючи ліхтарями на темній рівнині велике світляне коло.

І тоді в Джека майнула шалена думка: може, йому пощастить наздогнати те світляне коло й бігти за ним під його захистом. Він одчайдушно кинувся за екіпажем, але не тільки його очі після світла ще гірше бачили в темряві, а й ноги після відпочинку геть ослабли і відмовлялися слухатись.

За кілька кроків він мусив зупинитися, ще раз спробував побігти і зрештою знесилено впав, заходячись гірким плачем, а гостинний екіпаж тим часом мирно котив удалину, і його пасажири навіть не здогадувалися, що позаду лишилася дитина в глибокому, невимовному відчаї.

І ось він лежить край дороги. Холодно, земля вогка. Та байдуже! Його зборола всевладна втома. Він відчуває навкруги безмежжя нив. Віє рівний безперервний вітер, який буває тільки на відкритому просторі землі чи моря, й мало-помалу дихання рівнини, шелест трав і шурхіт листя зливаються у безконечну хитавицю зітхань і звуків, огортають, заколисують дитину, заспокоюють її, і хлопчик поринає в глибокий сон.

Раптом він прокидається від страшного гуркоту. Що ж це іще? Ледве розплющуючи очі, Джек бачить, як за кілька метрів від нього реве, свистить, летить по насипу якась потвора з виряченими кривавими очима і довгими чорними кільцями, що вихряться над нею, сиплячи іскрами. Чудовисько летить у нічній темряві, паче хвіст велетенської комети, яка з пекельним гуркотом рве на шматки повітря. Там, де проноситься жаска потвора, ніч рветься, розколюється і з темряви вихоплюється то стовп, то декілька дерев. Поступово темрява налягає знову грудьми на землю, і лиш коли мара вже далеко, а у її хвості лише видніється зелений вогник, Джек усвідомлює, що то промчав нічний експрес.

Котра година? Де він? Скільки він проспав? Він і уявлення про це не має, але від того сну йому недобре. Він до кісток промерз, усе тіло задерев'яніло, серце стискається від туги, йому наснився Маду... О, як то страшно, коли ти прокидаєшся, а твій кошмарний сон знову виринає в пам'яті і постає нестерпною гіркою дійсністю! У сні земля проймала вогкістю Джекове тіло, і йому наснилося, що лежить він на тому кладовищі поруч з маленьким королем. Хлопчик усе ще тремтить, його не полишає відчуття могильного важкого й задушливого холоду. Він бачить лице Маду, ще відчуває дотик задубілого тільця Маду. Щоб позбутися страшної мани, він підводиться, але на твердій дорозі, висушеній нічним вітром, його кроки так відлунюють, що йому вчуваються ще чиїсь кроки – кроки Маду...

І знову нестямна втеча.

Джек простує в темряві, у тиші. Він минає якесь заснуле село, проходить під квадратною вежею з дзвіницею, яка несподівано скидає йому на голову важкі, протяглі лункі удари. Видзвонило другу годину ночі. Ще якесь село – видзвонило третю. А він іде та йде... В нього паморочиться в голові, горять підошви ніг. Та він не зупиняється. Якби він зупинився, його, можливо, знову жахав би отой кошмар, той несусвітний сон, який від бігу та ходи потроху починає розвіюватись. Час від часу йому зустрічаються великі, накриті брезентом вози, що рухаються ніби у сні: куняють коні, куняє візник.

Знемагаючи від утоми, хлопчик питає:

– До Етьйоля далеко?

У відповідь йому щось бурчать. Та незабаром у Джека буде супутник: ще один мандрівник лаштується в дорогу, і про його наближення вже сповіщає кукурікання півнів та жаб'яче кумкання на березі річки. То світанок, світанок, що займається край неба за важкими хмарами, не знаючи ще, який вибрати шлях. Хлопчик угадує це з усього навколо і разом з природою тривожно чекає нового дня.

І раптом просто перед ним, там, де має бути село Етьйоль., у якому, як йому сказали, живе мама, так, саме з того бику обрію, небо розступається, темрява рветься на мийним і типе. Спочатку на межі ночі виникає світла матова смуга, під якої ще не промениться сяйво. Потім та смуга ширшає, пульсує світлом, мов несміливі