Джек - Альфонс Доде
– Гей ти там!.. Чого це ти так дременув?.. Думаєш, я тебе не бачила? Ану пожди, ось я тобі обчикрижу носа садовим ножем!..
Стара схоплювалася і, щоб налякати Джека або, як вона казала, щоб його напудити, нібито кидалася за ним, занісши над головою садового ножа. Джек чув тупіт її ніг, шкрябання хмизу по землі і прибігав додому захеканий, ледве переводячи дух. Але ці жахи надавали лісові ще більшої романтики, ще привабливішої й таємничішої величі, пов'язаної з небезпекою.
Повертаючись із прогулянок, Джек застав матір на кухні, де вона стиха розмовляла з лісниковою дружиною. У будинку висіла гнітюча тиша, тільки в їдальні рівномірно хитався маятник великого стінного годинника. Хлопчик цілував матір, а вона прикладала до губів палець: – Тсс!.. Цить!.. Він нагорі... Він працює.
Джек сідав у куточку на стілець і бавився тим, що дивився на кота, який потягувався на сонці, або на поетів бюст, чия велична тінь падала на моріжок. Як і кожна дитина, котрій хочеться побешкетувати тому, що бешкетувати не можна, він завжди ненароком що-небудь перекидав, наштовхувався на стіл, чіплявся за гирі годинника – одне слово, крутився, не знаходячи собі місця, і чисто по–дитячому не знав, куди подіти свою непогамовну енергію, яка щохвилини шукала виходу.
– Та заспокойся нарешті!.. – раз у раз шипіла на нього Шарлотта.
Тітонька Аршамбо, накриваючи на стіл, завжди намагалася ніде і нічим не цокнути, обережно переставляла свої великі ноги, намагаючись ходити навшпиньках, її широка спина горбилася, плечі рухалися в такт із ногами; незграбна, неповоротка, вона, як могла, старалася не потурбувати «пана, зайнятого роботою».
Атож, він працював.
Було чути, як нагорі, у башточці, він походжає розміреною ходою в полоні чи то мрій, чи то нудьги, переставляє крісло, соває стіл. Він узявся за «Дочку Фауста» і марнував цілі дні на свою поему, назву якої колись необачно сказав коханці. Щоправда, крім назви, в поемі не було жоднісінького рядка. А він же мав тепер усе, про що колись мріяв: дозвілля, сільську природу, самотину, чудовий кабінет для роботи. Коли йому набридав ліс, що кидав зелені тіні на його вікна, йому варто було лише повернути крісло, і перед очима поставала безмежна голубінь усіх відтінків: річки, неба, далекого обрію. Всі лісові пахощі, вся свіжість луків і річки вливалися в його вікна, а глибокий шум вітру у вітах, плюскіт хвиль, що бігли удалину по річці, далекі гудки пароплава тільки підкреслювали спокійну велич навколишньої природи та її неосяжність. Ніщо його не турбувало, ніщо не відвертало уваги, тільки над головою по даху походжали голуби, лагідно вуркочучи і надуваючи свої мінливо-барвисті вола.
– Боже мій! – вигукував поет. – Як же тут добре працюється!
Він хапався за перо, відкривав чорнильницю. І – нічогісінько, жоднісінького рядка! Папір лишався недоторкано білим, на ньому не з'являлося жодного слова, так само, як і в д'Аржантоновій голові, і заздалегідь написані назви розділів – манія придумувати заголовки невідступно переслідувала його – чорніли на сторінках, як пронумеровані віхи на полі, забутому сівачем. Йому тут було надто добре, навколо нього було забагато поезії, і йому забивало дух від омріяного і тепер досягнутого благополуччя,
Подумайте тільки! Жити в мисливському будиночку часів Людовіка XVI на узліссі, в чудовій місцині поблизу Етьйоля, який і досі навіває спогади про мадам Помпадур, її рожеві стрічки та діамантові застібки й пряжки; мати все необхідне для того, щоб стати поетом, великим поетом, – жадану чарівну коханку, якій так пасує романтичне ім'я Шарлотта, крісло епохи Генріха II, створене для заглибленої самовідданої творчої праці, білу кізочку, прозвану Дальті, – за супутницю під час прогулянок і навіть старовинний стінний годинник з емалевим циферблатом, немовби витворений для того, щоб відлічувати години щасливих днів, – його ніжний, соковитий і мелодійний дзвін, що долинав ніби з глибини віків, навівав журливі образи давноминулих часів.
Це було забагато, аж надто багато! І недолугий наш віршомаз почувався таким самим безплідним, без тіні натхнення, як і тоді, коли після цілоденних уроків увечері зачинявся в своїй убогій мебльованій паризькій квартирці. О, як довго тягся тепер для нього час! Він годинами курив люльку, вилежувався на дивані, вистоював біля вікна, нудьгував...
Та як тільки на сходах чулися Шарлоттині кроки, він миттю сідав за стіл, морщив лоба, насуплювався, і в його очах проглядала цілковита відсутність думки, що могло здатися також замріяністю.
– Зайдіть! – відгукувався він на несміливий стук у двері.
Вона заходила – свіжа, весела, у платті з короткими рукавами, з красивими оголеними руками, така схожа на опереткову селянку, що навіть рисова пудра на її обличчі скидалася на борошно, яке розлітається на всі боки від млина, з якоїсь оперети.
– Я прийшла подивитися на свого поета, – промовляла вона, переступаючи поріг.
Замість «поет» вона вимовляла «пует», і це його вкрай дратувало.
– Ну то як? Пишеться?.. Ти задоволений?..
– Задоволений?.. Хіба той, хто присвятив себе літературі, цьому найжахливішому ремеслу, що вимагає безперервного напруження мозку, може хоч коли-небудь бути задоволеним?
Він спалахував, у його голосі звучала в'їдлива іронія.
– Ти маєш рацію, друже мій... Я лише хотіла дізнатися, чи твоя «Дочка Фауста»...
– Ну, що? Що тобі треба знати про мою «Дочку Фауста»?.. Та чи відомо тобі, скільки років сам Гете поклав на свого «Фауста»?.. Десять років... І це при тому, що він постійно спілкувався з митцями, обертався в творчому середовищі! Він не був приречений так, як я, на духовну самотність, на найгіршу з самотностей, бо вона веде до бездіяльності, до споглядальності, до втрати творчих думок!
