Джек - Альфонс Доде

class="book">Бідолашна жінка не мала що відповісти. Вона так часто чула від д'Аржантона одне й те саме, що зрозуміла, чим він їй дорікає. В його тоні звучало: «Не тобі, нікчемна дурепо, замінити для мене те середовище, якого мені бракує, те зіткнення умів, яке висікає іскру...» Він і справді вважав коханку безголовою і нудьгував у її товаристві не менше, ніж коли залишався сам.

Хоч він і сам собі не зізнавався, ця жінка спокусила його насамперед тим, що була оточена поклонінням і розкішшю, мешкала в особняку на бульварі Османа, мала служників, власну карету, і всі його приятелі-невдахи аж лікті кусали від заздрощів, що в нього така коханка. А тепер, відтоді як вона цілком і неподільно належала тільки йому, коли він її зламав і переробив, як йому забаглося, і навіть відібрав у неї її ім'я, вона втратила в його очах половину своєї привабливості. А проте вона була дуже вродлива, а на свіжому повітрі її розкішна врода розцвіла ще більше. Але яка втіха, від того, що маєш гарненьку коханку, якщо не можеш похизуватися нею, прогулюючись попід руки на людях? До того ж вона зовсім не розумілася на поезії, набагато більше любила побазікати про різні сільські новини, одне слово, не мала нічого такого, що допомогло б нездарі-віршомазу осідлати Пегаса, розвіяти свою незмірну нудьгу, спричинену самотністю й неробством.

Треба було бачити, як нетерпляче чекав він ранками листоношу, що приносив три-чотири передплачені ним газети! Він розривав різнобарвні паперові стрічки їхньої упаковки так поквапливо, ніби сподівався зустріти в газетних колонках новину, яка стосується безпосередньо його самого, наприклад критичний аналіз п'єси, яка ще лежала незавершена в його папках, або відгук про книгу, написати яку він лише мріяв. Він перечитував ті газети, не минаючи ні рядка, аж до прізвища друкаря, знаходячи там привід для роздратування і тему для одноманітних нескінченних балачок за сніданком.

Іншим щастить! Їхні п'єси ставлять на сцені, але що то за п'єси! Їхні книжки видають друком, але що то за книжки! А він нічого не може надрукувати, ніколи, нічого. Найгірше те, що сюжети витають у повітрі, будь-хто може їх підхопити, і той, хто надрукувався першим, зводить нанівець працю всіх інших. Не минає й тижня, щоб у нього не вкрали якусь думку.

– Знаєш, Шарлотто, вчора у Французькому театрі грали нову комедію, її автор – Еміль Ож'є... Сюжет точно такий, як у моїх «Яблуках Аталанти».

– Але ж це підло!.. У тебе вкрали «Яблука Аталанти»! Я йому напишу, я напишу тому пану Лож'є! – вигукувала щиро обурена бідна Лолотта.

А він жовчно зауважував:

– От що значить, коли тебе немає в Парижі... Хто завгодно займе твоє місце.

Він дорікав їй усім своїм виглядом, ніби не він усе життя мріяв звити собі гніздечко на лоні природи. Як і всі озлоблені нездари і графомани, він обурювався несправедливістю публіки, продажністю критики, але висловлювався холодними педантичними фразами.

Під час цих перейнятих д'Аржантоновим в'їдливим роздратуванням трапез Джек не промовляв жодного слова і сидів так тихо, ніби хотів, аби про нього забули, аби й його не зачепила д'Аржантонова лють. Та чим дужче розпалювався д'Аржантон, тим більше наростала в ньому глуха неприязнь до дитини, і з того, як тремтіли його руки, коли він наливав хлопчику трохи вина, та як супився, дивлячись на нього, маленький Джек розумів, що в душі цієї людини кипить проти нього ненависть, яка вибухне з будь–якого приводу.

IX Перша поява Белізера

Якось після обіду, коли д'Аржантон і Шарлотта поїхали у Корбейль,– їх, як і всіх нероб, гнала з дому потреба нових вражень і зміни місць – Джек, залишившись сам з тітонькою Аршамбо, не зміг піти до лісу, бо насувалася велика гроза. Небо, потемніле липневе небо, здавалося свинцевим через низько навислі важкі хмари з мідно-червоними краями, звідки чувся гуркіт грому; надворі відразу посутеніло, і притихла безлюдна долина ніби завмерла в нерухомому передгрозовому очікуванні.

Стомившись від того, що нічим не зайнятий хлопчик весь час крутиться під ногами, лісникова дружина виглянула надвір і сказала:

– А знаєте, Джек, дощу ще немає, і поки він піде, ви могли б збігати до дороги та нарвати зілля для кролів.

Хлопчик, страшенно радий, що може бути корисним, Підстрибом побіг стежкою, що вела від Вільшаника до дороги на Корбейль, і став швидко рвати на узбіччі розквітлий чебрець та жорсткувату траву, яку так полюбляють кролі.

Скільки сягав зір, стелилася світло-сіра дорога, вкрита м'яким, як вата, дрібнесеньким і гарячим порохом, який укривав сірою пеленою густе листя великих берестів і все узлісся. Дорога була безлюдна – ні перехожого, ні повозу, і через це безлюддя здавалася безконечною. Гроза гриміла щораз ближче і підганяла Джека, примушуючи його швидше рвати зілля у придорожньому рову. І раптом він почув поблизу високий і монотонний голос, який вигукував:

– Брилі! Брилі! Брилі! Брилі!

А потім басовитіше:

– Панами! Панами! Панами!..

Це був один із тих бродячих торговців, які ходять по селах, навантажені своїми товарами. За плечима він ніс, наче шарманку, широкий кошик з насадженими один на один звичайними солом'яними брилями, що високо виступали над його головою. Він шкандибав, ледве переставляючи криві ноги в грубих жовтих черевиках, і вся його постать виказувала таке страждання, як у замордованої скаліченої людини. Чи помічали ви коли-небудь, яке то сумне видовище – подорожній, що міряє пішки далекий шлях? І хто знає, куди веде гірка й сліпа доля ту самотню людину і чи пощастить їй десь знайти бодай якийсь прихисток, якусь клуню, щоб там переспати. Здається, на її плечі налягає тягар усієї втоми пройденого шляху і цілковита непевність невиразної далини, в яку вона прошкує. Для селянина така людина – чужинець, він недовірливо стежить за нею, проводить поглядом аж до виходу з села і заспокоюється тільки тоді, коли незнайомець, який в очах селян завжди злодюга, знову ступає по бруківці великого шляху, за яким наглядають браві хлопці-жандарми.

– Брилі! Брилі! Брилі!..

Для кого він тут кричав, бідолаха? Ніде не було видно жодного