Джек - Альфонс Доде

– Святий чоловік, – казали про нього в селі. – От хто міг би розбагатіти, якби захотів!

Та це не заважало їм примудрятися не оплачувати виписаних їм рахунків, а з його вдачею це було зовсім не складно. Коли він, оглянувши хворого, виходив з дому, його оточував гамірний і вимогливий натовп. Певно, жодну колісницю монарха, що об'їздив свої володіння, не оточували так наполегливо його піддані, як лікареву скромну бричку.

– Пане Ріваль, що ж його дати дочці?

– Невже моєму бідному чоловіку нічим уже не зарадити, пане Ріваль?

– А що з цим порошком робити? Ковтати чи присипати виразку? Може, ще трошки дасте? Бо він у мене уже кінчається.

Лікар нікому не відмовляв: одному дивився на язика, другому мацав пульс, роздавав усім підряд порошки, хінну настоянку, одне слово, все, що мав при собі, і, зрештою, обібраний, випотрошений, їхав геть. А вслід йому неслися слова подяки і благословення, добрі хлібороби, втираючи сльозу на очах, вигукували: «Який золотий чоловік!» – а за хвилину хитрувато підморгували, ніби кажучи: «Ото простак!». Добре ще, якщо в останню хвилину не прибігав який-небудь малий гонець у сабо і не вмовляв лікаря «прудкіше» мчати до хворого, до якого добиратися було добрих чотири милі.

І аж надвечір, коли сонце усе нижче хилилося до обрію, вони їхали додому то через переліски, де над стежками нависали довгі віти дерев, то сільським шляхом, де шугали ластівки, бавилися діти та брели череди корів, і усіх трьох обіймав лагідний безхмарний спокій. Сена, темно-синя з того боку, звідки підступала темрява, на заході мінилася рідким злотом. На тлі вечірньої заграви вимальовувались купки струнких дерев з тонкими стовбурами, увінчані аж на верхівці легкими, як у пальм, кронами; білі будиночки уступами здіймалися на схилі узвишшя, і раптом виникало враження, що перед вами східний краєвид, який ви бачили скоріш у сні, ніж наяву, – одне із тих містечок Іудеї, де «Святе сімейство» прошкує під гору вечірньою дорогою.

– Ми ніби в Назареті, – озивалася Сесіль, згадуючи малюнки на євангельські сюжети.

Діти стиха розмовляли, розповідали одне одному різні історії, а тим часом бричка м'яко везла їх на вечерю, на яку часто залишався і Джек.

Під час таких спільних поїздок лікар дійшов висновку, що Джеків розум дуже сприйнятливий, зосереджений і навіть глибокий, і ті незначні знання, які він одержав, не минули для нього марно. Добрий і великодушний, Ріваль скоро зрозумів, що бідний хлопчик геть занедбаний, і вирішив хоч трохи дати Джекові те, чого йому бракувало. Він завів звичай щодня після обіду займатися годину з хлопчиком, жертвуючи задля цього своїм пообіднім сном. Той, хто звик поспати з годинку після обіду, зрозуміє, скільки волі й самозречення вимагала від нього така ухвала.

Із свого боку Джек ревно взявся за навчання. І йому легко було вчитися в спокійній атмосфері працьовитої сім'ї Рівалів. Сесіль, майже завжди присутня на тих уроках, уважно слухала, як її друг переказував історію, відповідав на запитання з інших предметів, і зоріла на нього ясними та розумними очима, ніби намагаючись допомогти йому. А як вона раділа і пишалася ним, коли дідусь після обіду розкладав на столі Джеків зошит і, перевіривши виконане завдання, задоволено й трохи здивовано казав: «Та це ж чудово!»

Джек нічого не розповідав про ці завдання навіть матері. Хлопчик мріяв, як колись він переможно доведе їй, що її віршомаз помилявся, коли незаперечно проголошував свій жорстокий вирок. Цю маленьку таємницю тим легше було зберегти, що мешканці «Parva domus» дедалі менше займалися дитиною. Хлопчик ішов і повертався, коли хотів, нікому не казав, куди йде, додому приходив лише на обід або ж на вечерю й сідав у кінці столу, за яким щодня було чимраз більше гостей.

Аби розвіяти самотність і відродити навколо себе атмосферу пустопорожньої метушні, яку д'Аржантон називав «духовним середовищем», він широко розчинив двері свого дому перед усім набродом колишніх приятелів, «невизнаних геніїв». А проте Аморі був не з тих, хто любить викидати добро на вітер, навпаки, він був скупий, і щоразу, коли Шарлотта несміливо казала йому: «Друже мій, у мене вже немає грошей», – він з притиском, скривившись, обзивався: «Уже?» Та марнославство все ж таки перемагало, і бажання похизуватися своїм щастям, повиступати в ролі гостинного господаря з широкою душею та підігріти їдку заздрість своїх приятелів-невдах перемагало всі найтверезіші підрахунки.

У колі тих людців уже було відомо, що там, на лоні природи, у чарівній місцині, можна завжди сито поїсти, а то й заночувати, коли спізнишся на поїзд. І в міських пивничках уже звикли до вигуків:

– А хто сьогодні їде до д'Аржантона?

Так-сяк нашкрябавши потрібну суму, щоб купити квитки на поїзд, цілий гурт халамидників без попередження з'являвся в його домі.

– Скоріше, тітонько Аршамбо, у нас знову гості! Швидше забийте кролика, ні – двох!.. Тільки хутко! Та приготуйте омлет, ні – два, ні, краще три омлети!

– А хай тобі пек! Оце-то гості! А які пики!.. – перелякано бурчала лісничиха.

А в домі з'являлися все нові й нові голодранці – бородаті, патлаті, обшарпані.

Д'Аржантон щоразу втішався, водячи гостей по будинку, показуючи їм усі закамарки і звертаючи їхню увагу на те, як гарно він усе тут улаштував. Потім юрми пристаркуватих сивобородих «хлопців» розпорошувались по дорогах, понад річкою, в лісі, викидаючи коники й іржучи, наче старі шкапи, несподівано для них самих випущені па моріжок.

Серед нічим не затьмареної природи їхні облізлі капелюхи, виношені темні сюртуки, поорані невситимою заздрістю й знегодами міського життя морди здавалися ще осоружнішими, ще зів'ялішими, ще зім'ятішими, ніж у Парижі. Потім уся компанія збиралася за столом, який цілий день так і стояв накритим, – не було часу навіть струсити крихт, бо як тільки кінчалось одне застілля, починалося друге. Вони засиджувались до пізнього вечора – пили, сперечались, курили.

Дім став схожим на пивницю у лісі.