Джек - Альфонс Доде

Лабассендр змальовував чарівну картину життя робітничого люду.

– Чудове життя, незалежне, горде! Як згадаю іноді!..

Яким же я був йолопом, коли зрікся його! О, якби то можна було повернути минулі дні!

І він заходився розмальовувати, як йому працювалося ковалем на заводі в Ендре. Його тоді звали ще просто Рудик, бо теперішнє прізвище Лабассендр він згодом узяв собі як псевдонім: так називалося село, у якому він виріс, – Ла Басс-Ендр, велике бретонське село на березі Луари. Співак згадував незабутні години, коли він, до пояса голий, стояв біля вогнистого горна і розміреними ударами кував залізо разом із славними товаришами.

– Стривайте! – вигукнув він. – Чи відомо вам, який я маю успіх в оперному театрі?

– Ще б пак! – без докору сумління підтвердив Гірш.

– Ви знаєте, скільки я одержав золотих вінців, тавлинок, медалей! Так от, усі оті дорогі мені нагороди ніколи не зрівняються ось із цим.

Закатавши до плеча рукав сорочки на своїй грубій, волохатій ведмежій лапі, співак показав величезне вишнево-синє татуювання із зображенням двох ковальських перехрещених молотів, облямованих дубовим листям і написом: «Праця і воля». Здалеку воно скидалося на незгладимий слід від удару важким кулаком. Та нікчемний співак не сказав, що дороге його серцю татуювання, не піддаючись ніяким розтиранням і мастилам, доводило його до розпачу у театрі, не даючи йому змоги брати участь у операх «Німа з Портічі» та «Геркуланум», де герої, жителі південного краю, розпинають туніки на переможних грудях і грають м'язами на голих руках.

Не змігши вивести клятого татуювання, Лабассендр тепер хвальковито виставляв його напоказ, потрясав ним, як повстанським прапором. О, хай би він провалився, той директор театру з Нанта, що якось приїхав був на їхній завод і почув, як він співає на добродійному вечорі, влаштованому на честь пораненого товариша! Будь вони неладні: і тембр, і сила його незрівнянного голосу, вкладеного йому в горлянку природою! Якби його не звернули з істинного шляху, він зараз був би там, де і його брат Рудик, старший майстер ковальського цеху на заводі Ендре, мав би чудову зарплату, житло з опаленням і освітленням та , цілком певну ренту на старості літ.

– Безумовно, безумовно, все це прекрасно, – нерішуче заперечувала Шарлотта, – але яку ж треба мати силу, щоб витримувати таке життя. Я від самого вас чула, що це дуже важке, дуже виснажливе ремесло.

– Так, для хирляків важке, але, як мені здається, тут зовсім інший випадок, і особа, про яку іде мова, має досконалу статуру.

– Він має чудову статуру, – приєднався і Гірш, – от щодо цього, то я ручуся.

А коли він за щось ручився, то говорити вже було ні про що.

Проте Шарлотта ще пробувала заперечувати. Як на неї, то всі люди різні. Є ще й витончені, аристократичні натури, для яких деякі ремесла принизливі.

Тут розлючений д’Аржантон схопився на рівні ноги.

– Усі жінки однакові! – брутально закричав він. – Ось оця благає мене поклопотатися про цього добродія, і Бог свідок, – це мене зовсім не тішить, бо той добродій – вельми нікчемне створіння! Та все ж таки я беруся за справу, закликаю на пораду своїх давніх друзів, а тепер, здається, мені дають зрозуміти, що краще б я ні в що не втручався!

– Та я зовсім не те мала на думці, – слізно вигукнула Шарлотта, перелякана, що знову не догодила своєму повелителеві.

– Ні, вона зовсім не те мала на думці, – в один голос підхопили д'Аржантонові приятелі.

Відчувши підтримку, бачачи, що її захищають, бідолашна жінка розчулилась і дала волю сльозам, – так побиті діти відважуються плакати тільки тоді, коли за них заступаються. Джек кинувся геть із тераси. Бачити материні сльози і не вчепитися в горлянку лихого людця, який знущається з неї, було понад його силу.

Наступні дні ніхто не повертався до тієї розмови. Тільки хлопчикові здавалося, що мати ставиться до нього не так, як раніше. Вона часто задивлялася на нього, частіше, ніж досі, його цілувала, утримувала біля себе, і так гаряче пригортала до грудей та обнімала, неначе перед розлукою. Джека ще дужче це турбувало тому, що він чув, як д’Аржантон, огидно ошкірившись, аж настовбурчились його густі вуса, заявив Рівалю:

– Вашим учнем, лікарю, вже клопочуться... Найближчими днями я повідомлю вам приємні новини. Гадаю, ви будете задоволені.

Після тієї розмови лікар радий-радісінький повертався додому.

– От бачиш, – сказав він дружині, – от бачиш! Як добре, що я їм відкрив очі!

Пані Ріваль лише непевно похитала головою.

– Хто його знає? Не довіряю я його мертвому погляду: як на мене, дитина нічого доброго від нього не дочекається. Коли тобою опікується ворог, то краще б він сидів склавши руки і ні за що не брався.

Джек був такої самої думки.

Якось у неділю вранці, невдовзі після прибуття десятигодинного поїзда, яким приїхав Лабассендр із черговою галасливою зграєю невдах, Джек, чатуючи на білочку біля горезвісного сильця, почув, що його кличе мати.

Голос долинав із д'Аржантонового кабінету, його урочистої тронної зали, звідки завжди летіли люті окрики, безпідставні в'їдливі зауваження, звідки похмуро стежив за Джеком його заклятий ворог. Попереджений чи то звучанням материного голосу, чи то внутрішнім чуттям, дуже розвиненим у деяких вразливих натур, хлопчик подумав: «Сьогодні!..» і, трясучись як у лихоманці, став підніматися крученими сходами.

Минуло понад десять місяців відтоді, як він заходив у це святилище, і за цей час тут відбулося багато змін. Де й поділася колишня велич! Вицвілі на сонці, наскрізь прокурені шпалери, продавлений алжирський диван, потріскана