Помститися iмператору - Тимур Іванович Литовченко
– Як ви вірно зауважили на початку нашого знайомства, я декілька разів подорожував на Схід. Так от, тамтешні мудреці кажуть: людина, котра живе духовним, а не плотським життям, завжди виглядає молодшою, ніж насправді.
– Кгм-м-м… Якщо подивитись на нашого єпископа, цього не скажеш.
– На жаль, не маю честі бути знайомим із месьє єпископом.
– Він мало не зомліває під час проповідей, а ще ж і не старий зовсім.
– Ну то не дивіться на вашого єпископа – дивіться на мене!
– Оце й вражає. Особливо якщо врахувати не тільки ваш зовнішній вигляд, але й деякі чутки про силу ваших рук та спритність…
Виделка з крихітним шматочком курчатини застигла над тарілкою.
– Все-таки ви, дорогий шевальє, надто велику увагу…
– Вибачте, шановний графе, проте, враховуючи рід моїх занять, я просто змушений приймати до уваги все – навіть розповідь про чотирьох паризьких грабіжників, котрих…
– А-а-а, он ви про що!
Гість відправив до рота шматочок білого м'яса, ретельно прожував, проковтнув і мовив далі:
– Якщо чесно, то ця історія лише свідчить, що я й досі не дозрів до найвищого ступеня досконалості.
– Що ви маєте на увазі, графе?
– Мій любий вчитель, якому я дуже багато чим зобов'язаний у житті… – в голосі гостя несподівано з'явились дуже теплі нотки, – так от, він навчав мене: найвище мистецтво полягає не в тому, щоб виходити сухим з-під дощу, а в тому, щоб загалом не потрапляти під дощ! А ще краще – робити так, щоби дощ оминав тебе стороною.
– Мій шановний гостю, це неможливо!
– Чому?
– Бо не від людини залежить, йти дощу чи не йти, а також де саме йти. Керування подібними речами…
– Люб'язний шевальє, я ж кажу: це мистецтво, досягти вершин якого під силу далеко не кожному!
– Мушу зазначити, це дивне мистецтво, мені невідоме… Втім, якщо ви, за вашим власним виразом, ще не досягли найвищого ступеня досконалості, вам корисно розвивати й інші таланти. Наприклад, володіння шпагою…
– Ну, вважатимемо, того разу мені просто пощастило. У супроводі слуги я повертався вночі із засідання нашої таємної ложі, як раптом… До речі, шевальє, ви часом не належите до ордену розенкрейцерів?
– Ні-ні, я у таке не граюся! – доволі енергійно заперечив господар, проте одразу ж вибачився: – Втім, даруйте за різкість, графе, я…
– Нічого, пусте, – махнув порожньою виделкою гість. – Так от, їх було всього лише четверо, а нас аж двоє.
– Проте я чув, що вашому слузі мало не одразу перерізали горлянку, отже, ви самотужки билися проти всіх нападників! Й лише за допомогою коротенької шпаги, захованої всередині вашого ціпка.
– Але ж я проштрикнув не всіх…
– Так, лише трьох – бо той, що лишився в живих останнім, дременув щодуху, волаючи про зустріч мало не з самим дияволом.
– Ви дуже добре обізнані, дорогий шевальє! Браво!
– Дякую.
– Проте я обізнаний не гірше від вас і можу стверджувати, що особисто ви перевершили мене хоробрістю, причому дуже давно.
– Тобто?..
– Тобто я згадав про випадок у Бендерах, що трапився з вами понад двадцять років тому.
– Отакої!..
Тепер уже господар здивовано позирав на гостя, який між тим знов підняв келиха та зробив з нього ковток, мовивши:
– Згадав юного козака, що став один проти сотні! І навіть не про юнака, а ще про хлопця…
– Я вийшов лише проти десятка, графе…
– Не вдавайте скромність, шевальє! Мої відомості надійшли з першоджерела.
– Цікаво, графе, дуже цікаво! І що ж це за першоджерело?
– Це не хто інший, як сам Каплан-Гірей.
Господар так і просяяв обличчям.
– Отже, подорожуючи Сходом…
– Так, я мав честь познайомитися з товаришем вашого дитинства.
– Перепрошую, графе, я й забув, що ваш батько провів останні роки у Туреччині.
– Нічого, шевальє, пусте.
– Скажіть… а ви часом не відвідували Ясси? – після короткої паузи спитав господар.
– Ні. На жаль, я не мав честі особисто познайомитися з месьє Філіппом Орлі, вашим шляхетним батьком…
– Не з Філіппом Орлі, а з Пилипом Орликом…
– Звісно, так! У свою чергу перепрошую, шевальє.
– Шкода, що ви так і не познайомились.
– Так, дуже шкода… Але ми відволіклись, а між тим, я хотів би особисто почути цю давню історію від іншого її учасника – від вас.
– Вам же усе розповів Каплан-Гірей…
– Але розповідав він зі своєї точки зору, не з вашої!
Господар подумав трохи, потім погодився:
– Гаразд, слухайте. Король Карл Шведський перебував на той час у Бендерах, куди солдати вивезли його разом з гетьманом Мазепою після поразки під Полтавою. На той час справи союзників значно погіршились, російський посол почав вимагати від турків, щоби Карл покинув місто сам-один. Порта продиктувала свої умови союзникам, і поляки відвернулись від короля Карла – але ж не мій батько! Розумієте, графе? Їх було лише три сотні: жалюгідна купка шведів та козаків проти двадцятитисячного османського війська…
– Так-так, недарма месьє Вольтер перебуває у величезному захваті від козацької нації! – не втримався від комплімента гість. – Але ж ви розповідаєте про вашого батька, шляхетного Філіппа… тобто Пилипа Орлика…
– Оскільки мій батько порушив вимогу Росії, прийняту Портою, сотня розлючених мамлюків вирушила до нашого дому, щоби всіх заарештувати. Не знаю, шановний графе, що на мене найшло… Пригадую, я вирішив, що турки збираються не заарештувати, а вбити всіх, хто трапить під руку. Коротше, я побачив лише авангард з десятка озброєних турків, тож кинувся до батькової кімнати, схопив одну з шабель, розвішаних по стінах, вилетів назустріч мамлюкам – та як гримну на них: «Нумо геть звідси, пройдисвіти
